У 2014-му Володимир Галкін евакуювався з рідного Донецька до Маріуполя. Коли почалась повномасштабна війна, пішов захищати країну, й потрапив в полон на заводі Ілліча.
З Володимиром ми зустрілись у прифронтовому Запоріжжі, де він зараз мешкає з родиною.
Дві війни - це одна війна
Щирий, сумно усміхнений, втомлений, воїн вітається. Каже, що погодився на висвітлення його історії заради інших хлопців, які й досі в російському полоні.
“Це просто один з тих способів, яким я можу допомогти своїм побратимам. Бо знаю, як ще багато наших хлопців проходять в російському полоні кола пекла. Мені пощастило потрапити в обмін на початку цього року, а іншим - ні”, - каже чоловік.
Володимир Галкін народився в Донецьку й більшу частину життя прожив у рідному місті. У 2014-му, каже, було складно спостерігати, як окупанти привласнюють частину України. Володимир виїхав у майже сусідній Маріуполь, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною Юлею.
“Вона з міста Гуляйполе Запорізької області, яке зараз теж потерпає від ворожих обстрілів - там майже нічого живого не лишилося. Вона приїхала до Маріуполя, ми познайомились й прикипіли один до одного. Вона - моя людина”, - розповідає Володимир.
У пари народилося двоє дітей - хлопчик та дівчинка. Життя налагоджувалось та радувало настільки, наскільки це можливо, коли ворог під боком.
“Раніше я займався будівництвом. Але у 2019 році вступив до міжнародної організації з розмінування The HALO Trust, яка займається пошуком та маркуванням вибухонебезпечних предметів. Хотів, щоб життя моїх дітей було більш безпечним та почав займатися розмінуванням”.
Володимир каже, що напередодні 2022 року родина вже мала тривожну валізу, бо бачили ознаки можливого повномасштабного вторгнення.
“Оскільки я в Донецьку вже це переживав, то прекрасно розумів, що на тому вони не зупиняться. Війна у нас триває з 2014 року, і було зрозуміло, що ворог нарощує сили, чекає слушного моменту, щоб піти далі. Коли 24 лютого почали обстрілювати Маріуполь, то я одразу вивіз дружину та дітей до Запоріжжя, а сам повернувся й вступив до лав ТРО. Мені треба було захищати свій дім”, - говорить воїн.
Бої за Маріуполь, блокада на заводі
Володимир Галкін встиг стати професійним розмінувальником, у військо він пішов як медик, бо саме у медиках була потреба на той момент.
“В HALO Trust ми проходили парамедичні курси саме з надання домедичної допомоги при мінно-вибухових травмах й уламкових ураженнях. Оскільки з медиками у нас було туго, то, використовуючи цей досвід, я почав працювати у війську в цьому напрямку”, - розповів він.
Старший бойовий медик другої стрілецької роти 107-го окремого батальйону дев`ятої бригади встав на захист рідного міста разом з іншими побратимами. На питання, як поставилась дружина до такого рішення, Володимир відповідає:
“Хтось мусить це робити. Якщо всі будуть нехтувати своїми обов'язками, що від нас тоді залишиться? Людям треба розуміти, що, окрім прав, в них є й обов`язки. На жаль, вони не завжди нам подобаються, але з цим нічого не зробиш”, - підкреслює військовий.
Після обстрілу росіянами маріупольських підстанцій другого березня, як цивільні містяни, так і військові, повністю втратили зв`язок з рештою країни.
“Ми знали, що з півдня ворог проривається, але наскільки погана ситуація, ми не знали. Просто продовжували працювати під обстрілами. Співпрацювали з ДСНС та нацполіцією. Десь 70% наших евакуйованих до медичних закладів - це було цивільне населення”, - згадує Володимир.
Після того, як росіяни зайшли в місто, були зруйновані майже всі лікарні, говорить військовий. Залишався один військовий шпиталь, який теж згодом обстріляв ворог. Був наказ перевозити всіх поранених та обладнання на територію заводу Ілліча.
“З наступом окупантів ми мігрували територією заводу. Загалом, наскільки я пам`ятаю, п`ять чи шість локацій там ми змінили. Всі, хто там був, потрапили в блокаду. На жаль, не було підготовки до такої ситуації, бо не було їжі, не було води, не було палива. Ліки теж закінчувались”, - продовжує солдат.
“Було багато поранених… сотні. І лікарі в тих умовах робили все для того, щоб кожного врятувати. Це найкращі люди, яких я бачив у своєму житті”, - каже Галкін.
Прорив окупантів. Полон
На початку квітня, розповів військовий, російські війська кілька разів намагались увійти на завод, де в бомбосховищах перебувало більше тисячі цивільних та військових.
“Ми могли спробувати піти на прорив та втекти. Витягти наших хлопців. Але це було неправильно, бо було багато поранених, яких ми не могли залишити. Тому залишились з ними”, - розповідає Володимир Галкін.
А далі був полон. 12 квітня 2022 року полонених з заводу, після щільних обшуків під снайперськими гвинтівками, відвезли до колонії в Оленівці.
Володимир каже, що за 22 місяці полону пройшов по російському етапу щонайменше три рази. Всюди були кати й катівні - постійні побиття, приниження, замість їжі - помиї. Але найгірше було в Мордовії, яку полонені прозвали "мордором".
“Саме ця колонія - одна з найжорстокіших у поводженні з військовополоненими. Полон - це постійні допити, тортури, змушування прийняти якусь провину. Вони дуже злі на нас за Маріуполь - саме за той спротив, який ми там робили. Можливо, саме це і є однією з причин того, що особливо жорстоке ставлення до тих, хто боронив Маріуполь. І їх з великою неохотою міняють”, - каже Володимир.
Один з найважчих моментів, згадує воїн, - це вбивство російськими катами побратима, який сидів з ним в одній камері.
“Хлопець з тероборони Сумської області. Йому було дуже важко змиритися й він дуже нервово сприймав реалії полону. Вони (тюремники, - авт.) просто забили його - в нього не витримало серце: шокери, кийки, труби… Я намагався надати допомогу, але не маючи нічого під рукою, не зміг”, - розповідає колишній полонений.
“Ви знаєте, я почув одну фразу від нашого хлопця з морської піхоти, коли кати в нього запитали на черговому побитті: “Як ти думаєш, за що тебе б'ють?”. Він відповів: “Мене б`ють за те, що я українець”. І це правда. Вони відкрито кажуть, що нас не має існувати. Ані нас, ані наших дітей. І мені дуже прикро, коли я бачу, що багато хто ще з українців цього не розуміє”, - ділиться воїн.
31 січня відбувся обмін полоненими, до якого потрапив і Володимир Галкін. Тоді додому повернули 207 українців. З російського полону вони вийшли знесиленими та хворими, їхній стан контрастував зі станом росіян, яких утримували в українських колоніях.
“Під час обміну я бачив тих, на кого нас міняли. Судячи з усього, вони не дуже потерпали в нашому полоні - дуже ловкенькі були ззовні”, - підсумовує Галкін.
Дивіться також:
