Волонтери Корпусу миру, урядової агенції США, покликаної "cприяти миру та дружбі через міжкультурне розуміння", з 1992 року почали їздити в Україну, зокрема аби викладати англійську мову.
Відтоді в Україні встигло попрацювати понад 3400 волонтерів Корпусу миру, кожен із яких традиційно приїздив на два роки.
Найчастіше американців розподіляли в маленькі містечка і села в різних регіонах України. Звідти вони привозили додому, у США, серед іншого й рецепти українських страв.
У час повномасштабної війни Корпус миру не відправляє волонтерів в Україну. Але багато з тих, хто вже побував у таких місіях, продовжують підтримувати дружні стосунки з українцями.
У час війни ці зв'язки дозволили їм налагодити власну мережу допомоги. Зокрема, американці видали у США книгу з рецептами українських страв "Бабусина кухня" ("Babusya's Kitchen"), кошти від продажу якої надсилають на різні проєкти в Україну.
Голос Америки поспілкувався з колишньою волонтеркою Корпусу миру, яка поділилася досвідом приготування українських страв та спілкування з українцями, іноді без знання мови. А також із переселенкою з Бахмута, якій волонтери зі США допомогли з матеріалами для творчої майстерні та продажами виробів на американському ринку.
"ДорОга Вірджинія Робертівна"
Вірджинія Паслі, яка зараз мешкає в містечку Арлінгтон поблизу американської столиці, береже у своєму будинку альбом із листами від українських учнів, а також фотографії із нотатками з України.
Вірджинія два роки - у 2006-2008 роках - жила в селищі Брацлав на Вінниччині. В Україну вона поїхала як волонтерка "Корпусу миру", щоб викладати англійську мову в середній школі для українських дітей.
Одним із її перших і найвеселіших спогадів про знайомство з українцями був момент, коли в українській школі наполягли, щоб називати її на ім'я по батькові. Це було дуже незвичним для американки, до якої раніше зверталися лише як "міс Вірджинія".
Також волонтерка досі усміхається, переглядаючи листівки, написані учнями з України. Деякі з них, намагаючись привітати вчительку, неправильно подивились у словнику слово "дорогА" (англ - dear):
"Вони хотіли написати дорогА Вірджинія Робертівна. І вони шукали це слово у словнику, а знайшли дорОга (англ. - roаd), тобто шлях. Тож деякі з них написали - дорОга Вірджинія Робертівна замість дорогА... Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що сталося. Я думала, що, можливо, це тому, що я збираюся в дорогу. Але ж ні, вони намагалися сказати дорогА Вірджинія".
Перед візитом у 2006 році, зізнається колишня волонтерка Корпусу миру, вона не знала про Україну практично нічого, вивчила лише українську абетку.
Там, де я жила, була маленька кухня. На моєму холодильнику була наліпка з Ющенком
Вже на Вінничині почала опановувати українську мову. Її поселили до жінки, яку Вірджинія називає "бабуся", і яка не володіє англійською.
"У мене є величезний альбом для записів за два роки там, і я зберегла все: фотографії, дещо з візитів до Києва, деякі записи щодо української мови, яку я вивчала... Кілька листівок, зокрема чудові листівки привітання з днем народження...
Там, де я жила, була маленька кухня. На моєму холодильнику була наліпка з Ющенком, який, здається, тоді був президентом", - пригадує Вірджинія.
Попри мовний та культурний барʼєр, Вірджинія досі спілкується з українцями, з якими познайомилася у Брацлаві, хоча з моменту завершення її роботи там минуло вже 16 років. За два роки перебування в Україні вона непогано засвоїла мову:
"Я телефоную їм кілька разів на рік - на Міжнародний жіночий день, на Новий рік, на Великдень. Телефоную вчителям, яких знаю, деяким учням. А також телефоную сусідам та бабусі, з якою жила, їх немає у соцмережах, і вони не розмовляють англійською, тож це змушує мене тримати мою українську на рівні, який дозволяє поговорити про погоду і про те, як справи в родинах", - розповіла Вірджинія.
Вона також прилітала до України в гості у 2013 році, а в червні 2023-го навідувала своїх друзів-українців, які вимушено переїхали до Європи.
У своєму домі американка зберігає й сувеніри з України, зокрема кілька наборів сільниць та перечниць, подарованих українцями.
"Сільниці та перечниці були дуже популярними сувенірами в Україні в той час, коли я там була... Я маю багато наборів, зокрема з собачками, бо вони знали, що я люблю собак".
Також на окремій поличці в її домі стоять сувеніри, куплені на Андріївському узвозі в Києві, по якому Вірджинія полюбляла гуляти.
Вареники з беконом замість сала
Під час проживання на Вінниччині Вірджинія опанувала й страви з національної кухні, про які до приїзду в Україну навіть не чула:
"Коли я була на тренінгу як волонтерка, мою групу поселили в маленькому містечку Рокитне на Київщині. І, здається, там я вперше скуштувала вареники... Я нічого не знала ні про вареники, ні про борщ. Я не впевнена, що раніше мені хтось коли-небудь готував борщ. Тож, так, для мене все було досить новим".
Тепер американка готує вдома у США деякі американські страви. Зокрема вареники за рецептом із Вінничини:
"Це простий класичний рецепт, який, мабуть, трішки легше освоїти. Рецепт консервації чи борщу, можливо, трохи складніший. А вареники такі смачні, і є так багато способів приготування... Я готую з картоплею, а можна й зi смаженою квашеною капустою, вишнями, можна з домашнім сиром, і з м’ясом!"
Тісто американська господиня розкачує качалкою теж купленою в Україні на Вінниччині.
"Одна з моїх проблем - я завжди роблю вареники занадто великими. Тому наш рецепт нагадує, що можна просто використати чашку, аби зробити ідеальну форму".
За рецептом, запозиченим в українців із Вінничини, вареники потрібно зварити, а потім обсмажити.
"Українці пригощали мене варениками, які готували з салом. І тому я нарізала бекон, він схожий на смак. І також поклала туди трохи нарізаної цибулі".
Хоча готує українські страви Вірджинія не часто, пам'ятає чимало українських рецептів.
"Я почала опановувати "Київський" торт, мені подобається його готувати. Туди входить безе та інші різні продукти - лісовий горіх, шоколад. Можна додати малинове варення. Хоча щодо цього є різні думки, але можна покласти й малинове варення, за зразком торта, який, здається продавали в київському метро... Я готую борщ і мені подобається салат із моркви, такий, як мені готували в Україні, де його маринують в оцті кілька днів".
"Бабусина кухня"
Частина волонтерів Корпусу миру, які повернулися з України, створили громадську організацію "Альянс волонтерів Корпусу миру, які повернулися, "За Україну" (RPCV Alliance for Ukraine). Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, розповідає Вірджинія, учасники організації хотіли допомогти українцям. Так з'явилася ідея видати книгу рецептів "Бабусина кухня".
Книги рецептів мають давню історію серед волонтерської спільноти. Раніше волонтери Корпусу миру перед поїздкою в Україну отримували кулінарні книги, які допомагали їм готувати звичні американські страви з українських продуктів.
У книзі "Бабусина кухні" вони опублікували, навпаки, переважно рецепти українських страв, доповнивши їх американськими, якими у свій час пригощали українців.
Окрім кулінарних порад книга містить і спогади з України. Вірджинія, наприклад, опублікувала у книзі історію про свій перший досвід консервування аджики, не маючи при цьому м'ясорубки чи блендера:
"Мені знадобилися години й години, щоб усе нарізати, але я змогла її законсервувати... Я готувала її лише раз, але вона була справді смачною. Можливо, наступного разу я б не додавала гострого перцю".
"Бабусину кухню” у США продають по 30 доларів. Продавши 4 тисячі примірників волонтери вже зібрали понад 120 тисяч доларів, які спрямували на різні проєкти в Україну.
"Бахмутський оберіг"
Невелику частину з цієї суми, близько півтори тисячі доларів, отримала майстерня "Бахмутський оберіг" у Дніпрі, яку відкрила Світлана Кравченко, переселенка з Бахмута, членкиня Національної спілки народних майстрів України.
У рідному Бахмуті її майстерня займалася виготовленням ексклюзивних українських сувенірів. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, майстрині з Бахмута роз'їхалися різними містами України. Світлана каже, вони були у важкому і фінансовому і моральному становищі, і зупинили роботу майстерні.
Тоді з ними сконтактувала колишня волонтерка Корпусу миру з Нью-Йорка Наталія Ванчек, яка у 1999-2001 роках як учасниця Корпусу миру працювала в Бахмуті.
"Вона працювала в Бахмуті, тож я була з нею знайома раніше, але під час повномасштабного вторгнення, коли ми переїхали в Дніпро, з нею відбулося вже тісніше знайомство онлайн... Щоб підтримати нас, Наталія запропонувала надіслати деякі зразки сувенірів на ярмарки (у США - ред.), і сувеніри дуже сподобалися, тоді й розпочалася тісна співпраця."
Згодом, коли Світлані вдалося відновити роботу майстерні у Дніпрі, завдяки контактам із колишніми волонтерами Корпусу миру, вона отримала кошти від продажу "Бабусиної кухні" на свій волонтерський проєкт:
"Нам оплатили тканини, нитки, все для того, щоб ми шили одяг для поранених... Я з Бахмута, і волонтерю ще з 2014-го року, ще коли наше місто було окуповане. І ми робимо все, що можемо, для перемоги. Це для нас дуже важливо. Адаптивного одягу зараз не вистачає, тож лікарні з задоволенням його беруть".
Тепер у "Бахмутському оберезі" у Дніпрі під керівництвом бахмутянки працюють переселенки з Донецької, Луганської, Запорізької областей. Усі вони, каже Світлана, унікальні, працьовиті і творчі, проте кожна з них має складні життєві обставини через війну.
Тож за залишок коштів від американських волонтерів керівниця "Бахмутського оберегу" Світлана Кравченко вирішила зробити подарунки і самим майстриням:
"Кожна майстриня ще зможе пошити собі постільну білизну і взяти її додому, нову. І це для нас дуже важливо. Бо, як на мене, це дуже неприємне слово - "переселенець". Адже я почуваюся вигнанкою, мене вигнали з мого міста, з мого будинку, з мого культурного простору, де мені було дуже добре. Вигнали і я живу в чужому місті, сплю на чужому ліжку, і я користуюся не новими речами, а так хочеться, щоб це були нові речі".
Дивіться також:
