(Рубрика «Точка зору»)
Днями, заходячи до супермаркету, у дверях ледь не зіштовхнувся із бравим пенсіонером, на вигляд 65-70 років, у якого весь піджак був увішаний орденами та медалями. Причому не українськими, а ще совєтськими, часів Другої світової. Серед них – аж чотири ордени «Великой Отечественной войны», не встиг тільки зафіксувати, скільки І ступеня, скільки – ІІ ступеня.
Навіть якби це сталося не зараз, а чверть століття тому, то і тоді таке рандеву було б чимось унікальним. Адже кавалерів чотирьох таких орденів – навіть враховуючи нагородження орденами «Великой Отечественной войны» у 1985 році всіх совєтських ветеранів воєн з Німеччиною та Японією, які дожили до того часу, – загалом було сім з половиною десятків, у 1990-х залишилося значно менше, а у наші дні живими є лише двоє (1923 і 1925 років народження); втім, можливо, ще залишилося декілька, подробиць про яких не відомо (роки народження – у діапазоні від 1918-го до 1923).
Іншими словами, реальним кавалерам реальних чотирьох орденів «Великой Отечественной войны» – за 90 років, і вони навряд чи спроможні жваво бігати по супермаркетах… Ба більше: з моменту закінчення Другої світової війни у Європі минуло вже 73 роки. Скільки може бути наймолодшим ветеранам? У 1943-44 роках на теренах «звільненої» УРСР призивали в армію й 16-річних (на відміну від Росії). А от у 1945-му на німецькій території мобілізовували до Червоної армії геть усіх остарбайтерів, хто міг тримати зброю, тобто від 15-16 років, бо не вистачало піхоти для «останнього штурму». Утім, існувала ще й така категорія військовиків, як «син (дочка) полку». Наймолодші серед тих, хто брав реальну участь у бойових діях, мали по 10-11 років, більшість – 12-15. Скажімо, розвідник Вітя Жайворонок став єфрейтором і був нагороджений орденом «Красной звезды» у 12 років. Наразі наймолодшим ветеранам з числа «дітей полків» може бути 83-85 років. Але чи їх багато?
З іншого боку, є чимало ветеранів, майже виключно чоловічої статі, віком від 50 до 70 років, на грудях яких – чимало бойових совєтських орденів і медалей. Але це за В’єтнам, Близький Схід, Ефіопію, Афганістан. І серед їхніх нагород не може бути орденів «Великой Отечественной войны».
А разом із тим щороку не лише в Росії, а і в Україні, щойно наближається 9 травня, з’являються непоодинокі хвацькі персонажі не лише з орденами «Великой Отечественной войны», а й із іншими нагородами, які вони аж ніяк не могли здобути, включно з генеральськими орденами Суворова й Кутузова, адміральськими Ушакова й Нахимова, ба більше – аж із трьома «золотими зірками», хоча справжніх кавалерів такого «букету» можна перелічити на пальцях однієї руки. А якщо з’являються – значить, комусь це дуже потрібно.
Кому служать фейкові «ветерани»?
А потрібно це передусім «кремлівським чекістам» і їхнім маріонеткам й однодумцям з постсовєтських теренів для підтримання останнього соціально-історичного міфу, на якому тримається їхня влада, – міфу про «Великую Отечественную», що начебто порятувала людство від «коричневої чуми», про «всемирно-историческую миссию России», про «освобождение Европы» тощо. Мовляв, ніхто не був здатен чинити опір гітлеризму, а ми зламали йому хребет, порятували безпорадний Захід і братів-слов’ян, тож цим можна до скону заслужено пишатися – і вимагати чималі геополітичні дивіденди. А якщо «визволені народи» будуть і далі невдячними, то – «можем повторить!»
Отож численні фейкові «ветерани» з фальшивими нагородами (плюс частина учасників воєн, які вів Совєтський Союз в Азії й Африці, яка погоджується грати роль ветеранів «Великой Отечественной») дуже потрібні російській владі та її пахолкам. Фальшуючи під гаслами «захисту історичної правди» історію Другої світової війни, намагаючись приховати страхітливі злочини сталінського режиму та виставити борців проти цього режиму останніми злочинцями, Путін і його команда використовують лжеветеранів, обвішаних «золотими зірками» і «бойовими орденами» в численних публічних акціях для підтвердження своєї правоти – дивіться, будь ласка, які героїчні люди засвідчують нашу всесвітньо-історичну правоту!
Дехто вважає, що в добу інтернету фейкові «ветерани» приречені на швидке викриття. Справді, в основній своїй масі – приречені. Днями в соціальних мережах досхочу насміялися з відверто постановочної сцени з «ветераном» не надто похилого віку (навіть на «сина полку» не тягне) і представників «путінюґенду» з угруповання «ДНР» в одностроях совєтських десантників; ну, і що? Все одно для значного числа мешканців окупованої частини Донеччини, в тому числі й тамтешніх школярів, «останній міф» і його «ветерани» залишаються реальністю…
У минулі роки чимала кількість фальшивих «ветеранів війни» (і справжніх ветеранів совєтських спецслужб і військових політпрацівників) на 9 травня урочисто проходила Хрещатиком. Сьогодні цього блюзнірства, на щастя, вже немає. Натомість з’явився «Бессмертный полк», що став ще одним засобом підтримання міфу про «Великую Отечественную». Засобом, який має вкрай цинічну природу, бо для учасників цієї акції та її симпатиків справжні герої – тільки ті, хто вступив у війну з нацизмом після 22 червня 1941 року, хоча близько двохсот тисяч українців стали на двобій із Гітлером значно раніше – 1 вересня 1939 року та пізніше, у складі польської, французької, британської армій. Втім, наразі і патріотичні кола чогось нечасто згадують про українців, які воювали з нацистами тоді, коли Вермахт і Червона армія вели спільні бойові операції, коли між Німеччиною та СССР запанувала «дружба, скрепленная кровью» (Сталін), в тому числі й українською…
Шанувати справжніх героїв
Але участь українців у бойових діях проти держав Вісі (Німеччини, Італії, Японії) у складі різних армій – інша тема. Тут же варто згадати справжніх героїв Другої світової, які в силу історичних обставин вели свою війну з нацизмом у складі Червоної армії та нічим не заплямували свою репутацію. Таких справжніх ветеранів в Україні залишилося не так мало, і всі вони заслуговують на увагу – не від Путіна, а від найвищої влади Української держави, і потрібні їм як певні символи такої уваги, так і щось реальне, вагоме – передусім у вигляді фінансової допомоги.
Але, як на мене, варто вшанувати на державному рівні й тих червоноармійців і командирів, кого з нами вже немає, іноді досить давно. Бо майже у кожній українській родині хтось загинув під час Другої світової війни чи воював у лавах Червоної армії або працював на військових заводах (і при цьому, до речі, ненавидячи Гітлера, не обожнював Сталіна). Тож не варто по жодній лінії ділити українців, слід шанувати і тих, хто чесно воював проти тоталітаризму, бодай проти одного, при цьому не волаючи: «За Родину, за Сталина»! Їх були мільйони, і серед них – неабиякі звитяжці. Адже, хоча Путін і заявив, що росіяни й без українців розгромили б Гітлера, це брехня. Та хіба головний «кремлівський чекіст» колись говорив правду?
Отож Україні шанувати своїх героїв потрібно. А для початку слід, нарешті, хоча би з точністю до ста тисяч установити, скільки ж українців насправді загинуло на фронтах війни, в тому числі й у Червоній армії…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода чи «Голосу Америки».
Дивіться також «Голос Америки»: Час-Тайм. Вплив санкцій на російську економіку - підсумки
