Джордж Батлер — репортажний ілюстратор, який документує війни та гуманітарні кризи по всьому світу. Після повномасштабного вторгнення, Батлер намалював очікування бойових дій в Одесі, життя в укритті Харківського метро, братську могилу Бучі та побут прифронтових міст. Художник зібрав десятки свідчень українців. Їхні історії він зберіг у книзі “Україна: помʼяніть також і мене” (Ukraine: Remember Also Me).
Марія Ульяновська поговорила з Батлером про те, чи може робота журналістів змінити хід історії, чому важливо зберігати свідчення, які не покажуть на перших шпальтах, та як це — малювати війну.
Інтервʼю відредаговане для ясності та плинності.
Марія Ульяновська, Голос Америки: Розкажіть про книгу ілюстрацій, які ви зробили в Україні.
Джордж Батлер, репортажний ілюстратор: Я художник-репортажист, і я працював для різних журналів та газет, тому мені доручили зробити кілька малюнків у цій частині світу, коли почалось повномасштабне вторгнення.
У книзі збережені ілюстрації та інтерв’ю людей, яких я зустрічав в Україні за останні два з половиною роки. Це 25 історій звичайних людей, про яких легко могли забути в новинних заголовках.
М.У.: У той час, як мільйони українських біженців тікали на захід, ви їхали їм на зустріч. Яким було ваше перше враження від побаченого?
Д.Б.: Я думаю, що перше враження завжди залежить від людей, які нас оточують. Я їхав з Румунії до Одеси у автобусі, заповненому доброзичливими оптимістичними, повними надії українцями. Звичайно, все швидко змінилося.
Життя в Одесі було дуже закритим, там чекали, що ось-ось щось станеться. Тож я найбільше памʼятаю невизначеність — всі чекають біля телефонів новин від людей, сім’ї, друзів із різних частин країни. І я думаю, що більшість цих сценаріїв починаються саме так, а з часом розвиваються.
М.У.: Мої знайомі фіксери [місцеві продюсери, які допомагають іноземним журналістам — ред.] розповідали історії про британця, який малював немовірні ескізи війни. Розкажіть трохи про людей, яких ви зустрічали, які вам допомагали.
Д.Б.: Я думаю, люди часто дивуються, чому я роблю щось настільки старомодне в місці, де така висока напруга. Але це обеззброює і вимагає чесності. Я можу проводити більше часу з людьми і краще відчувати, що насправді відбувається. Так можна справді зрозуміти місце та людей, і таким був мій процес.
Від чотирирічної дитини, яка чекала біля магазину в Куп’янську, до 99-річної жінки, яка прожила ціле століття і розповіла частину історії України, а також історії усіх на шляху між ними.
Я міг малювати щось на вулиці, хтось підходів і починав розмову. Люди запрошували мене додому, розповідали мені, де їхній син чи що робить їхня дочка в Польщі. І так несподівано виникав ширший контекст до малюнку, який без цього був би просто зображенням підірваного танку на розі вулиці чи зруйнованої будівлі. Деякі з цих ілюстрацій можна побачити в книзі, але, звісно, багато чого до книги не потрапило.
М.У.: Як ви обирали історії, які потрапили до книжки?
Д.Б.: Я вибирав ті, які мені здалися найбільш чесними, зворушливими, чи розповідали про різні елементи війни: від чотирирічної дитини, яка чекала біля магазину в Куп’янську, до 99-річної жінки, яка прожила ціле століття і розповіла частину історії України, а також історії усіх на шляху між ними. Це могло бути сто, тисяча історій, але, мабуть, я обрав ті, які мене зачепили найбільше, а також ті, які я міг гарно намалювати.
25 людей, які представлені в книзі, я думаю, найбільше спонукали мене до думки: “Я знаю когось, з ким це теж могло трапитися, це могла бути моя бабуся, мій молодший брат, це міг бути я — піти на фронт і отримати кулю в обличчя”.
…..
Історія Петра
Показовий випадок, який, на мою думку, може передати те, що я побачив в Україні — це зустріч із чоловіком на ім’я Петро. Я намалював його вранці, коли ракета влучила в житловий будинок у Краматорську. Все виглядало як зазвичай — зруйнований фасад будівлі, речі розкидані по вулиці, це все знімають камери, журналісти беруть інтерв’ю в очевидців. А за рогом стояв Петро. Це була дивна сцена, яку я не міг зрозуміти.
Цей старий чоловік збирав книги, які він знайшов на підлозі — їх викинуло з вікон багатоквартирних будинків. Він робив це і казав, що ці книжки — це їжа для душі, — хіба можна пройти повз буханець хліба на підлозі? Тому він складав їх у маленькі акуратні купки. А потім він пішов. Я думаю, що таку історію не покажуть на перших шпальтах, але за нею криється велика людяність і велика надія.
…..
М.У.: Ваша книга називається «Україна: Пом’яніть і мене». Звідки ця назва?
Я прочитав Шевченковий “Заповіт”. Є багато перекладів, але останній рядок цього вірша звучить на кшталт “помʼяніть і мене”. Він написаний у 1840-х роках, але ці слова здаються неймовірно влучними й зараз.
Д.Б.: Я насправді нічого не знаю про українську історію, але випадково натрапив на поета Тараса Шевченка. Я прочитав його “Заповіт”. Є багато перекладів, але останній рядок цього вірша звучить на кшталт “помʼяніть і мене”. Він написаний у 1840-х роках, але ці слова здаються неймовірно влучними й зараз.
Я хотів передати повідомлення від людей у книзі: “Ви прочитаєте всі заголовки, і все це пройде, люди перейдуть до наступної катастрофи, — зараз ми знаємо, це Газа, Ліван чи Ізраїль, — але, будь ласка, також згадайте про нас на цьому шляху”.
М.У.: А про що будете пам’ятати ви після цих розмов?
Д.Б.: Це щоразу та сама нудна відповідь, але я памʼятатиму про людей та їхні історії. Оскільки я їх малював, то хочу я цього чи ні, їхні історії назавжди залишаться в моїй пам’яті. Коли я дивлюся на малюнки, я пам’ятаю речі, про які вони говорили. Я ніби ношу їх із собою. І я не вважаю це травматичним, навпаки, — дуже підбадьорює нести такий дух із собою.
Я думаю, що суть цих малюнків, незалежно від того, де я роблю їх — у Сирії, Таджикистані, чи в Західній Африці, — полягає в тому, що я намагаюся пов’язати людину, яку я зобразив чорнильною лінією, з людьми, які побачать цю ілюстрацію, сидячи у себе вдома.
Через історії українців, я хотів, щоб люди поставили себе на їхнє місце — якби це сталося з їхньою країною, як би вони відреагували? На жодне з цих питань немає правильних чи неправильних відповідей — залишатися, йти, боротися, захищати сім’ю — усе це вибір, який дуже швидко стає реальним. І це вибір між виживанням, існуванням і знищенням. На ці питання я і сам намагався відповісти у книзі.
…..
Історія Юрія
Юрій був лікарем в Ізюмі. Він змусив мене чекати в черзі пацієнтів — він не був особливо зацікавлений у розмові зі мною, але він зробив це, тому що вважав, що його свідчення можуть вплинути на ситуацію.
У Юрія чудове почуття гумору, яке ніби втілює характер українців у ці часи. Він вважав комічним, що йому вдалося вижити, коли в його будинок влучила ракета, через те, що він у цей час працював в лікарні. Робота врятувала його життя.
Особливість книги частково полягає в тому, що коли ви прочитаєте достатньо історій, у вас виникає відчуття, що можна прибрати всі імена та просто залишити розповіді анонімними, і читачі зможуть побачити в них своїх знайомих, які мають схожий досвід.
…….
М.У.: Я пам’ятаю, коли я вас зустріла в Україні — ми обидва працювали біля братської могили в Бучі. Ви стояли і малювали ту жахливу сцену. Чи можете ви розповісти трохи більше про ваш метод роботи? І як це — малювати такі жахливі речі?
Д.Б.: Так само, як фотограф, який може сховатися за камерою, я можу сховатися за дошкою для малювання і зосередитися на певному професіоналізмі — прискіпливо копіювати сцену, щоб її жах мене не поглинув. Це допомагає тримати дистанцію.
Але врешті-решт, коли я відтворюю життя руками, утворюється певна близькість. І це означає, що я ніколи не забуваю ці моменти і Буча, очевидно, — один із них.
Я можу без поспіху намалювати старомодний малюнок пером і тушшю, який з часом може стати художньою інтерпретацією побаченого. Так як твори великих поетів Другої світової війни. Вони були романтичними, емоційними та зворушливими, якщо порівняти їх із матеріалами, які подавали в новинах, вони часто не схожі, але дають нам уявлення про те, яким був час. Тому я вважаю, що ці художні інтерпретації також важливі.
М.У.: Ваші історії наповнені певною ніжністю до людей, яких ви малюєте. Розкажіть про те, як ви працюєте з людьми?
Не можна вкрасти малюнок, так як можна нишком зробити фотографію. Малюнок зроблений за згоди і дарує певну гідність у тому, щоби розповісти свою історію без сумнівів слухача.
Д.Б.: Певною мірою це говорить про мою упередженість, тому що важко бути нейтральним, коли ти когось малюєш. Ви просите людину побути поруч, іноді просите посидіти спокійно, розповісти вам свою історію. І тому я завжди відчуваю себе в боргу за той час, який люди мені приділили.
Відчувається, що ці ілюстрації зроблені з дозволу людини, яка на них зображена. Не можна вкрасти малюнок, так як можна нишком зробити фотографію. Малюнок зроблений за згоди і дарує певну гідність у тому, щоби розповісти свою історію без сумнівів слухача: «Чи це правда? Чи є у вас докази на підтвердження?» Тобто без перехресного допиту.
Я дозволяю глядачеві не погоджуватися з деякими речами, якщо він цього хоче, замість того, щоб стверджувати, що насправді відбувалося. Я черпав багато натхнення від роботи Світлани Алексієвич, яка отримала Нобелівську премію.
…..
Історія Нати та Артема
Наті було 34. Я говорив з нею та її сином Артемом. І вона розповіла, як вони жили в Маріуполі під час облоги.
Ната надіслала мені свою написану історію заздалегідь. Хтось її переклав, ймовірно через Google Translate. Коли вона її читала, я раптом відчув, що це досить травматично, і спитав, чи не хоче вона зупинитися. Вона подивилася на мене так, ніби я її глибоко образив, і просто сказала: “Ні, я читатиму кожне слово, щоб ви зрозуміли, як саме все було”.
Часто для людей це була перша можливість поділитися своїми історіями. Одна з причин розповідати про свій досвід — це можливість дивитися в очі людині навпроти і знати, що вона розуміє, через що ти пройшов. І це важливо визнати: не завжди люди хочуть говорити з вами, бо ви блискучий журналіст. Іноді їм просто важливо поділитися історією та вірити, що решта світу про це дізнається. Незалежно від того, вплине це на ситуацію, чи ні.
…..
М.У.: У фільмі "20 днів у Маріуполі" люди ділилися своїми історіями і просили: «Поділіться цим зі світом, щоб світ зупинив це і притягнув винних до відповідальності». Минуло два з половиною роки повномасштабного вторгнення. Цього не сталося. Як це впливає на ваш підхід до роботи?
Д.Б.: Я думаю, що багато журналістів так виправдовували причину свого приїзду в Україну. І редактори так пояснювали, чому вони показують на перших шпальтах найжахливіші речі — тому що це нібито змінить ситуацію.
Ми думаємо, що якби ми тільки змогли показати фотографії Аушвіца, все б закінчилося вже завтра. Але це, звичайно, не так. І так ніколи не було.
Ми думаємо, що якби ми тільки змогли показати фотографії Аушвіца, все б закінчилося вже завтра. Але це, звичайно, не так. І так ніколи не було. Тож для того, щоб приїхати кудись і висвітлювати події, має бути більше причин, ніж просто бажання розмістити щось на першій шпальті — фотографію, яка сприятиме вашій кар’єрі, чи найкривавіші зображення, які тільки можна знайти.
Коли я спілкувався з людьми, особливо в Україні, я багато про це думав — і я часто намагався пояснити це людям, у яких брав інтерв’ю — особливо на третьому році, коли новизна присутності журналістів втрачає силу. Часто люди кажуть: “Який сенс мені з вами говорити, це нічого не змінить”. І це потрібно поважати. Тому що, мабуть, таки не змінить.
М.У.: Іноді я запитую себе, чи змінить щось, якщо я запишу цю історію, чи можливо краще якось допомогти? Чи є у вас такий внутрішній цензор?
Д.Б.: Так, я думаю, що у кожного він повинен бути. Чи взагалі є якийсь сенс у нашій роботі з соціальної чи журналістської точки зору? Чи справді краще було б просто взяти мітлу й почати змітати розбите скло? І я думаю, що це питання потрібно ставити собі постійно.
Так склалося, що єдине, що я добре вмію, — це малювати, і я думаю, що це може залучити людей у таких вразливих та делікатних ситуаціях. Водночас, я також започаткував благодійну організацію в Сирії та зібрав трохи грошей для України, тому що вважав, що малюнків недостатньо.
М.У.: Ви висвітлювали події в Сирії, Іраку та багато інших війн. Чи побачили ви у російській війні в Україні щось таке, що вас здивувало, чи щось, до чого ви не були готові?
Мене завжди дивує, як багато жорстоких речей відбувається одночасно. Ми знаємо про них, і знаємо обставини, за яких вони формуються, і все ж — вони циклічні.
Д.Б.: Мене завжди дивує, як багато жорстоких речей відбувається одночасно. Ми знаємо про них, і знаємо обставини, за яких вони формуються, і все ж — вони циклічні. Мені завжди сумно, коли це повторюється в іншому місці. І, звісно, люди, з якими я розмовляю, яких малюю — це зазвичай цивільне населення, яке приймає удар цих подій на себе, яке неумисно приймає у своїх домівках наслідки чужих ідей та сил.
Я відчув в Україні цей фантастичний дух, і я думаю, що він проявляється в книзі: піднесена ідентичність, що означає бути Україною і за що треба боротися. Думаю, що багато людей почали усвідомлювали це. Але так, смуток є завжди. І в північній Сирії, де я провів час, і в Іраку, Ємені та інших місцях.
М.У.: Як ви особисто даєте цьому раду? Адже слухаючи розповіді травмованих людей, ви й самі отримуєте вторинну травму.
Д.Б.: Повільно. Спочатку я роблю малюнок на папері, щоб люди могли його побачити. Тож це, вже певна терапія. Крім того, я не працюю так, як багато колег-журналістів та фіксерів — день у день, від дедлайну до дедлайну. У мене є час піти додому й закінчити малюнки та написати історії, і це допомагає. Також я залишаюся на зв’язку з усіма, тож знаю, що з більшістю людей у книзі все гаразд.
Крім цього, я потайки обіцяю собі поділитися історіями тих людей, яких я намалював, і тому я відчуваю велике полегшення, коли це відбувається, знаючи, що люди прочитають книгу, і я так розділю цю ношу. Але вторинна травма справді існує. Зазвичай вона накопичується з часом, і я вважаю, що малювання є досить м’яким способом усе це осмислити.
…..
Історія Іллі
Я закінчив книгу історією маленького хлопчика Іллі, який жив у Купʼянську і бігав навколо ресторану в центрі міста, де працює його мама. Разом із братом вони дражнили криволапого собаку, називаючи його «балериною».
Іллі чотири роки, і він, очевидно, вже усвідомлював, що відбувається. Книга почалася з 99-річної бабусі, і ми ніби запитуємо себе — що може побачити Ілля протягом 100 років свого життя? Чи повториться історія? Чи зможе він жити у вільній і дружній частині світу? Чи життя буде таким, яким воно є зараз?
Тепер йому має бути вже сім років. Тоді вони з братом копали яму в землі, щоб поховати іграшковий скелет. Вони використали паличку від льодяника як надгробний камінь, а потім пішли. Це було дуже проникливо. Ось і все.
…..