12%, понад 36 мільйонів американців, мають фізичні або психічні вади, що заважають їм вести повноцінне життя. Хоча держава фінансово підтримує таких людей і захищає їх права, значну частину допомоги таким людям надають благодійні організації. Одна з таких установ – «Бело Макріс», що в перекладі з гельської мови означає «будинок мого серця». Своїм головним завданням у цій організації вважають створити для неповносправних нормальні, наскільки це можливо, умови життя.
Карточні ігри – улюблена розвага мешканців цього будинку-інтернату. Зрештою, вибирати їм не доводиться. Четверо з них неповносправні, окрім Ембер, яка ними опікується:
«Я не дивлюся на це як на роботу. Ми більше як родина. Я б це робила для кожного… для моєї матері, батька. Я не бачу різниці».
Усе у цьому приміщенні обладнане і пристосоване для потреб людей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями. Останнє їхнє придбання – стельовий рейковий підйомник. Завдяки багатофункціональності цього апарату пересуватися стало значно легше, – розповідає Ерік, один з мешканців. Тепер не так як коли, де було потрібно щонайменше двоє людей, аби підняти і перенести його.
«Це забирало багато часу. Спочатку вони повинні були підняти мене з крісла, потім розкачати, щоби покласти на ліжко. Мої ноги майже завжди за щось чіплялися», – каже Ерік.
Нова техніка полегшує роботу і Ембер. Навіть будучи на 8-му місяці вагітності, жінка може транспортувати Еріка без додаткової допомоги.
Це лише один з 54 будинків неприбуткової організації «Бело Макріс». Уже 40 років ця організація доглядає за інвалідами, надаючи їм різноманітну допомогу.
Стенлі має легку форму олігофренії. Останні 18 років він живе у будинках організації, де його часто відвідує брат Двайт:
«Коли він жив з моїм батьком, він міг винести сміття, принести газету, сходити за поштою. Те саме він робить і тут. Так що вийшло все дуже добре».
Окрім Ембер, яка є штатною співробітницею, за мешканцями-пацієнтами доглядають волонтери, як Кайл Ганс:
«Це прекрасне відчуття – допомогти комусь, хто не може це зробити сам. Почуваєшся потім дуже добре».
В організації переконані, що створити нормальну атмосферу для неповносправних неможливо без того, аби залучити самих інвалідів до життя громади.
«Люди з особливими потребами повинні бути частиною суспільства… Це дає їм можливість заводити знайомства, товаришувати і не лише один з одним, не тільки з персоналом будинку, але й сусідами та мешканцями їх району», – каже виконавчий директор Роберт Айрленд.
Що і сталося у випадку Еріка, який уже багато років працює в одній з місцевих крамниць. Заробіток, каже Ерік, дає йому відчуття затребуваності у суспільстві, а більше йому і не треба, опіка і увага у нього є, це він отримує у будинку «Бело Макріс».
«Це прекрасне відчуття – допомогти комусь, хто не може це зробити сам. Почуваєшся потім дуже добре».Кайл Ганс
«Я не дивлюся на це як на роботу. Ми більше як родина. Я б це робила для кожного… для моєї матері, батька. Я не бачу різниці».
Усе у цьому приміщенні обладнане і пристосоване для потреб людей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями. Останнє їхнє придбання – стельовий рейковий підйомник. Завдяки багатофункціональності цього апарату пересуватися стало значно легше, – розповідає Ерік, один з мешканців. Тепер не так як коли, де було потрібно щонайменше двоє людей, аби підняти і перенести його.
«Це забирало багато часу. Спочатку вони повинні були підняти мене з крісла, потім розкачати, щоби покласти на ліжко. Мої ноги майже завжди за щось чіплялися», – каже Ерік.
Нова техніка полегшує роботу і Ембер. Навіть будучи на 8-му місяці вагітності, жінка може транспортувати Еріка без додаткової допомоги.
Це лише один з 54 будинків неприбуткової організації «Бело Макріс». Уже 40 років ця організація доглядає за інвалідами, надаючи їм різноманітну допомогу.
Стенлі має легку форму олігофренії. Останні 18 років він живе у будинках організації, де його часто відвідує брат Двайт:
«Коли він жив з моїм батьком, він міг винести сміття, принести газету, сходити за поштою. Те саме він робить і тут. Так що вийшло все дуже добре».
Окрім Ембер, яка є штатною співробітницею, за мешканцями-пацієнтами доглядають волонтери, як Кайл Ганс:
«Це прекрасне відчуття – допомогти комусь, хто не може це зробити сам. Почуваєшся потім дуже добре».
В організації переконані, що створити нормальну атмосферу для неповносправних неможливо без того, аби залучити самих інвалідів до життя громади.
«Люди з особливими потребами повинні бути частиною суспільства… Це дає їм можливість заводити знайомства, товаришувати і не лише один з одним, не тільки з персоналом будинку, але й сусідами та мешканцями їх району», – каже виконавчий директор Роберт Айрленд.
Що і сталося у випадку Еріка, який уже багато років працює в одній з місцевих крамниць. Заробіток, каже Ерік, дає йому відчуття затребуваності у суспільстві, а більше йому і не треба, опіка і увага у нього є, це він отримує у будинку «Бело Макріс».