Браніслав Вуїч, який має сербське та хорватське коріння, 24 роки мешкає у місті Фінікс у штаті Аризона. До США він переїхав у 14-річному віці через війну в Югославії, яка розпочалася, коли він відсвяткував свій п'ятий день народження.
Браніслав народився і перші 9 років свого життя мешкав у селищі Войнич, що неподалік містечка Ґліна в Хорватії, яка входила до складу Югославії.
Саме в містечку Ґліна базувався український батальйон миротворчої місії ООН в Хорватії.
Браніслав досі з теплом згадує українських військових. Він переконаний, що завдяки українцям із батьками зміг урятуватися і вижити. Його сім'я виїхала до Сербії, а потім до США.
Браніслав розповів Голосу Америки, що коли в Україні розпочалася повномасштабна війна Росії проти України і до США стали прибувати біженці, його дитячі спогади виринули з новою силою.
Економіст за освітою із 17-річним стажем у фінансовій галузі, він почав проводити курси з фінансової грамотності для переселенців із України, які ініціювала агенція з імміграції в Аризоні.
Також він допоміг зібрати близько 10 тисяч доларів гранту на курси англійської мови для українців і оплатити курси для переселенців із пошуку роботи.
"Їх навчали тому, як і де шукати роботу, як правильно складати свої резюме. Адже резюме в Україні також відрізняються... Така послуга теж була важливою для наших українців", - розповіла менеджерка агенції з імміграції в Аризоні Анна Іващенко.
Окрім допомоги переселенцям, Браніслав співпрацює з місцевими волонтерами та надсилає необхідні речі українським військовим.
Інтервʼю відредаговане для ясності та плинності.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Браніславе, ви народилися на території колишньої Югославії. Розкажіть будь ласка про ваш досвід війни і те, як ви потрапили до Аризони.
Браніслав Вуїч, волонтер: Так, я родом із колишньої Югославії. На жаль, у 1991 році почали відбуватися певні сумні події в історії, що переросли у війну, спочатку розпочату у Словенії, але війна в Словенії тривала 10 днів, а потім поширилася на Хорватію, і згодом на Боснію, від Боснії до Косово і так далі.
Але конкретно для мене війна розпочалася, коли мені було п'ять років. Я досі пам’ятаю себе п’ятирічним. І я пам’ятаю, що все почало змінюватися – сусіди, ситуація, все було не так, як раніше. Жодна дитина будь-де у світі не повинна відчувати таке. Все почало ставати дуже жорстким, інтенсивним.
Між будинком, де я жив, і будинком батьків моєї мами, бабусі та дідуся в Карловаці, було лише близько 20 кілометрів, але я не міг побачити їх майже десять років. Ми просто не могли бачити одне одного через війну.
Тож, війна розпочалася, коли мені було п’ять років, а в 1995-му, якраз на мій дев’ятий день народження, нам довелося починати готуватися до виїзду та втечі через війну, яка, на жаль, сталася.
Увечері 6 серпня 1995 року, це був вечір неділі, прямо біля Ґліни хорватські війська перерізали лінію фронту, і біженці потрапили в оточення, включно із силами Сербської Країни (сепаратистський уряд, що боровся за повну незалежність для сербської меншини в Хорватії, - ред.). Тоді лінія фронту проходила безпосередньо в передмісті Карловаця під назвою Турань, фронт був страшенно розірваний...
Тож тоді ми майже тиждень були в оточенні, і нам допоміг батальйон Охоронних сил ООН (United Nations Protection Force, UMPRUFO), які були призначені спеціально для регіону Боснії та Хорватії. Потім майже п'ять років ми прожили в Сербії.
І, зрештою, за два тижні до того, як мені виповнилося 14 років, ми змогли переїхати до Фінікса, штат Аризона. Фактично, я дізнався про це на початку 2000 року, коли мої батьки сказали мені: "Ми отримали зелене світло. Нас прийняли у США". Це був один із найкращих моментів, які я пережив.
Я отримав освіту у Фініксі, закінчив середню школу, закінчив університет. Я отримав бакалаврат із фінансів та економіки та ступінь магістра глобального менеджменту в Thunderbird School of Global Management. І сьогодні я одружений, маю дружину і доньку.
Досі вдячний українським миротворцям
І.Ш.: Ви мали досвід спілкування з українськими миротворцями у той час у Хорватії.
Б.В.: Так, це було в серпні 1995 року, під час операції "Буря" (Storm).
Весь район мав відступити. Ми були в оточенні. А найближче до нас був український батальйон миротворців ООН.
Нам довелося звернутися за допомогою до українського батальйону, щоб розпочати переговори. Інакше, поки хорватські військові проводили операції, військові та цивільні були змішані разом. Тож це була б дуже катастрофічна ситуація, і цивільні могли б загинути.
За словами деяких військових аналітиків, яких я слухав уже згодом, було б багато втрат із обох боків, зокрема серед цивільних. Але увійшов український батальйон, і вони домовилися про мир, мир і капітуляцію хорватських сербів, щоб вони могли мирно вийти через коридор, перейти або до Боснії, або до Сербії, яка на той час була Югославією.
Тож я досі вдячний за той день. Я не думаю, що ця історія добре відома, але це сталося в регіоні Кордун у Хорватії, де були миротворці ООН, у цьому випадку - український батальйон.
І.Ш.: Чи маєте ви якісь особисті спогади про українських миротворців, чи мали якісь особисті контакти?
Б.В.: Я просто пам’ятаю, як спілкувалися з миротворцями ООН, як вони роздавали цукерки. Це все, що я пам'ятаю.
Адже, візьміть до уваги, що в той час я бачив речі, які дитина не повинна бачити, і, за словами моїх батьків, я іноді був просто блідим, а я не пам'ятаю тих моментів. Я думаю, що був у стані шоку. Були часи, коли я був там фізично, але ніби не був там свідомістю, бо бачив, як навколо помирали люди. І це все ще відгукується досі...
Але я пам’ятаю, як отримував їжу та цукерки від миротворців ООН.
"Я відчував, що мені ніде не раді"
І.Ш.: Ви маєте і сербське, і хорватське коріння?
Б.В.: Мої батьки завжди мене вчили неупереджено ставитися ні до кого, незалежно від їхнього національного походження, релігії. Вони завжди казали мені, що про людину потрібно судити за її характером.
Але коли розпочалася війна, це було великою рідкістю. Війна змінює людей. Це дійсно так. Вона просто змінює людей. Це одна з найгірших речей. І моя мама пережила деякі речі, і я навіть не знав, що відбувалося, бо був дитиною.
Проте я бачив певні речі, коли моїй мамі щось казали про мого дядька, або про мого дідуся і бабусю. Це було нелегко, люди говорили неосвічені коментарі.
Я відчував, що мені ніде не раді.
Якби я залишився в Хорватії, мені не були б раді. А коли був у Сербії, іноді отримував коментарі про те, що мої дідусь і бабуся перебувають по той бік.
Люди використовали ворожу лексику, щоб образити. Але це завжди були люди неосвічені, і, на жаль, саме вони привертали найбільшу увагу ЗМІ.
Із обох сторін є чудові люди, не зрозумійте мене неправильно. Але під час війни і у складні часи цього ніби не було, і навіть спроби щось пояснити цивілізовано не сприймалися. Тож це перетворилося на дуже негативне середовище. А тоді ми отримали можливість переїхати до США, і це, знову ж таки, був один із найкращих моментів у моєму житті.
Я кажу, що я з Хорватії, я маю американське і хорватське громадянство. Я був вихований у православній вірі. В Хорватії я народився, і завжди почувався більш прив’язаним до свого місця народження – Хорватії, хоча я вже більше двох десятиліть живу у США.
"Ми їли квасолю тижнями... Більше року не було електрики"
І.Ш.: Якими були умови вашого життя в Хорватії під час війни? Ви переживали голод чи щось подібне тоді?
Б.В.: На щастя, ми жили на фермі. Але тоді були проблеми з постачання продуктів. Я пам’ятаю, як ми їли квасолю тижнями, тижнями і тижнями, тільки квасолю. І не було ніяких продуктів. Наприклад, банани вважалися розкішшю. У нас було власне господарство, сад. Це допомагало в теплу пору року - навесні, влітку та восени, а взимку були обмеження, великі обмеження.
У нас більше року не було електрики, все було відключене, просто відрізане. Тож ми боролися.
Я пам’ятаю, до війни я їв морозиво, шоколадки. Коли почалася війна, я роками не їв шоколаду й морозива. І донині я намагаюся допомагати дітям, чим можу, тому що я не хочу, щоб будь-яка дитина таке пережила. Мені просто погано, коли бачу дітей, які постраждали від війни.
Дивлячись кадри з України, мені просто боляче. Це повертає ті спогади
Особливо дивлячись деякі кадри з України, зі східних регіонів, мені просто боляче.
Це повертає ті спогади. Особливо, враховуючи те, що ми близькі культурно. Слухаючи українську мову, мені здається, є 30-40% схожостей між сербською, хорватською та українською, легко розрізняти слова. Традиційний одяг і так далі. Це дуже схоже на те, що ми мали вдома, і це мені просто боляче. Бачити літніх людей...
Я просто це впливає на мене ментально. І тому, коли українці приїжджають сюди, у Фінікс, я намагаюся допомогти їм чим можу. Зокрема фінансовою освітою, намагаючись зв’язати їх із потрібними ресурсами. Я сподіваюся та бажаю, щоб це вирішилося якнайшвидше.
"Я такого ніде не бачив. Українці - дуже працьовита спільнота"
І.Ш.: Розкажіть будь ласка про свій досвід спілкування та допомоги переселенцям з України.
Б.В.: Ми змогли зібрати близько 10 тисяч доларів грантів, щоб допомогти українським біженцям покращити комунікацію тут, передусім володіння англійською мовою. Їх передадуть місцевим коледжам для організації уроків англійської.
І водночас я безкоштовно як волонтер викладаю уроки фінансової грамотності для переселенців: чи то про кредитне бюджетування, просто навчаючи про те, що таке закони США, знайомлю з банківською термінологією, пояснюю важливість кредиту, - як створити кредитну історію, щоб у майбутньому вони могли піти вперед і, можливо, самі відкрили бізнес.
І багато українців мають підприємницьке мислення. Я такого ніде не бачив. Це дуже працьовита спільнота. Зазвичай вони самозайняті, важко працюють і хочуть самостійно побудувати бізнес зараз або в найближчому майбутньому.
Тож я намагаюся допомогти як можу, надаючи відповідні ресурси, пояснюючи, як отримати позику для малого бізнесу, про адміністрування малого бізнесу, а також співпрацюю з певними некомерційними організаціями, щоб вони могли отримати гранти на відкриття свого бізнесу або стартапи. Тож це деякі приклади того, як я співпрацював із українською громадою тут, у Фініксі, протягом останніх близько 18 місяців.
І.Ш.: Скільки людей відвідало ваші фінансові уроки?
Б.В.: Зазвичай у кожному класі близько 30 людей, тож на даний момент, мабуть, уже понад 100. І я також планую проводити більше занять у 2025 році.
І.Ш.: Як розпочалися такі фінансові курси, це була ваша ініціатива?
Б.В.: Близько півтора року тому я відвідав українську культурну подію. І так все розпочалося. Я почав співпрацювати з Анною (працівниця агенції з іміграції - ред.), ми поговорили та організували заняття.
На першому ж уроці, який ми провели, я зрозумів, що ми не можемо проводити заняття лише по одній-дві години, тому ми забронювали майже весь день. Ми провели шестигодинний урок. Було цікаво...
І я сказав усім у тому класі, що немає дурних запитань. Я хочу, щоб ставили запитання.
Я хочу, щоб питали будь-що, що є на думці...
І я пам’ятаю, як на початку один чоловік сказав: "У мене є кредитна картка, але мій кредитний рейтинг недостатньо високий, хоча я сплачую вчасно". Тож ми з’ясували, чому, - бо він використовував кредитну картку на занадто великі суми і на кредитний рейтинг впливає, якщо використовувати більше 30% доступного кредиту. Перші кредитні картки зазвичай видають на дуже невеликі суми - 500-1000 доларів. На цих заняттях я намагаюся навчити якомога більше і пояснити, що навіть якщо у вас є кредитна картка, будь ласка, не використовуйте занадто багато кредиту. Потерпіть. Давайте почнемо потихеньку його будувати.
І сьогодні вранці, власне кажучи, у мене був український клієнт. Ми допомогли йому отримати першу кредитку, але знову ж таки, на суму 500 доларів. Тож я сказав - використовуємо лише 30% доступного кредиту.
"Я бачив цей погляд у своїх батьків"
І.Ш.: Хто ті українці, які відвідують ваші курси? Чим вони займаються чи планують займатися?
Б.В.: Вони намагаються знайти роботу, намагаються працювати. Вони не отримують великої допомоги від федерального уряду. Вони справді наполегливо працюють. Я бачу це, дивлячись їм в очі. Коли я буваю на різних заходах чи заняттях, я пам’ятаю, що бачив цей погляд у своїх батьків. Вони переживають культурний шок, нову систему, нову країну, нові закони. Вони почуваються загубленими, і я пам’ятаю, як бачив моїх батьків такими, включно зі мною самим, більше двох десятиліть тому, і бачу це в українській громаді, яка щойно уникла жахливої війни та приїхала до нової країни.
Дивіться також:
