Двадцятип’ятирічний Влад Шорохов - мешканець Маріуполя, який наразі проживає у Фінляндії. У минулому журналіст та менеджер ресторану, зараз він працює на будівництві. До Фінляндії він потрапив через територію Росії, куди змушений був виїхати, аби врятувати життя своє та своїх близьких. В інтерв’ю «Голосу Америки» він розповів, як виживав під бомбуванням у місті, яке перебувало у блокаді, втікав під обстрілами та проходив "фільтрацію", влаштовану росіянами. Шорохов надав редакції фото та відео на підтвердження основних моментів своєї розповіді - однієї із понад мільйона історій українців, які, за даними УВКБ ООН, опинилися на території Росії.
Далі – історія Влада Шорохова, розказана від першої особи, з мінімальним редагуванням та скороченнями.
"Почалося все 24 лютого, коли у всій країні почалася війна. Прокинувся я від телефонного дзвінка, мені зателефонувала моя подруга, мої колеги по роботі та проінформували про те, що почалася війна. Я пішов на вулицю, побачив великі натовпи людей, які намагалися купити продукти, ліки та ще якісь речі першої необхідності.
Приблизно півтора дня ми провели в цих чергах для того, щоб мати запаси їжі, води, медикаментів. Ми люди бувалі. Ми бачили 14-й рік, ми розуміли, що може бути, але, мабуть, не до кінця та не в тій мірі те, якими можуть бути наслідки цього, який масштаб може бути. Вже десь 26-го ми чули постріли в нашому мікрорайоні Восточний, який знаходиться на околиці. Але я був дещо ближче до заводу “Азовсталь”. Тому ми якось так вдалині чули.
Вважалося, що нібито все це повинно закінчитись приблизно десь дні за три. Чомусь нам так здавалося. Перший відчутний приліт був 2 березня. Деcь приблизно о 4 годині ранку я прокинувся від дуже сильного пострілу. Я бачив, як моя шафа по підлозі трохи рухалася, було дуже лячно. Ми побігли разом з другом до коридору, де, як казали ЗМІ, безпечніше, тому що там дві стіни, які тебе захищають від ударної хвилі.
Мені здавалося, що це взагалі якісь фільм-катастрофа, фільм про війну, а не реальність
Десь приблизно до 8 години ми почекали, я вийшов у двір та не впізнав взагалі свій двір. Приліт був на 5 поверх за одну квартиру до нас. Жінці відірвало ногу. Падали бетонні стіни, впала підлога на четвертий поверх.
Мені здавалося, що це взагалі якісь фільм-катастрофа, фільм про війну, а не реальність. Але коли ми вийшли, то побачили, що у більшості будинків немає балконів, вікон, люди в паніці. Я побачив віконну раму на дереві десь на рівні четвертого поверху.
З цього дня почалася блокада нашого міста, нам відключили мобільний зв'язок, інтернет, воду, світло. Газ ще в нас залишався приблизно дні три. Це був такий залишок в трубах, як нам пояснювали сусіди, тому ще три дні ми користувалися газом. Максимально робили якусь сушку, наприклад, хліб, нарізаний сушили в духовці.
Другого березня ми почали стягувати речі в підвал, тому що розуміли, що варіантів небагато. Ми згуртувалися із сусідами. Це, можливо, єдиний плюс цього жахіття, яке там відбувалося. Ми були як брати та сестри з усіма сусідами. Ми допомагали стареньким зносити речі донизу у підвал, бо їм було дуже важко. Почали там трохи робити собі хоч якісь апартаменти, щось стелити на підлогу, тому що там багато пилюки. Ці підвали не для того, щоб там ховатися від артобстрілів. Це просто каналізаційний підвал, де багато труб, не дуже приємно пахне і багато пилюки. Ми намагалися трішечки примарафетити цей підвал, але до третього березня сподівалися, що він нам не знадобиться.
Але далі ставало все гірше й гірше. Жоден магазин, жодна аптека вже не працювали з другого березня. Взагалі усе те, що ми в перших числах змогли купити, з цим і залишалися.
Десь на третій день почали розуміти, що води, яка в нас була, не вистачає. Нас у підвалі, в маленькій кімнаті, було дев’ятеро: двоє діточок, три рочки і іншій, Даринці, 10 років. Вона була з батьками, мамою і татом. Я був з мамою і з бабусею. Ще була моя хрещена та наш сусід з п’ятого поверху першого під’їзду.
Сміття ніхто не вивозив багато днів. Ми розуміли, що якщо буде тепло, буде погано. Тому що сміття гниє і розкладається і потрапляє у стічні води, і в результаті - це забруднення колодязів, з яких ми набирали воду.
Ось про колодязі, як ми дізнавались - це "сарафанне радіо", воно дуже гарно працювало. Постійно люди бігли з одного району в інший, щоб навідати своїх бабусь і дідусів, маму або тата, близьких і рідних. І ось вони нам якісь новини, що десь там коїться, переказували. Нам сказали, що є колодязь, він знаходиться на спуску до моря, і мона туди іти. Але є дуже багато “але”. Бойові дії постійно з мікрорайону Восточного підходили ближче до нас. Другого березня вони вже були в Ленінградському районі. Почали ближче до нас підходити, тому ми розуміли, що, можливо, це буде небезпечно.
За водою ходив я та ще двоє чоловіків з нашого під’їзду. Інші дуже сильно хвилювалися - боялися за своє життя, в когось жінка може залишитися одна, у когось ще хтось. А ми такі відчайдухи, десь приблизно 10-15 разів ходили. Це був найбільший жах у моєму житті. Спочатку я не розумів, куди я потрапив. Я не впізнав своє місто. Я не впізнав будики, я не впізнав взагалі ландшафт.
Жахіття друге було в тому, що постійно обстріли. Ось, наприклад: танк на одному кінці вулиці і танк на другому, український і російський, і вони перестрілюються. А щоб пройти до колодязя, потрібно перейти цю вулицю, і вибору немає: ти не зможеш інакше туди дістатися. Якщо іти під заводом, то ти там і ляжеш, тому що завод постійно обстрілювали. Ось так і переходили - на карачках перелазили. Було дуже багато таких моментів, коли недалеко від нас вибухали міни. Мої, скажімо так, напарники по воді якось швидше за мене орієнтувались. Вони лягали одразу на землю. А в мене щось не спрацьовувало, і я просто біг. Біг далі, біг додому з тими п’ятьма балонами води. Це був жах. Фільм жахів.
Далі наступна проблема: Де було діставати дрова? Незрозуміло. Ми почали дізнаватися, в кого залишився бензин. Якщо була така можливість, ми зливали бензин із тих машин, які залишалися у дворі, для того, щоб підключити бензопилу та почати рубати сухі дерева. Далі ми знаходили дрова в домівках, де були, наприклад, паркани деревами висаджені. Вони, звичайно, від сильних обстрілів та потраплянь під дім падали. Ці дерева ми рубали, і потім вже розподіляли по поверхах.
Ну і, звичайно, погода - це був жах. Мороз і ти лежиш просто на асфальті, на бетоні. Це жахливий холод. Щоб ви розуміли, як виглядав наш лук “підвал”, так назвемо його: майка, футболка з довгим рукавом, обов’язково якийсь блейзер, светр, легка куртка і максимально тепла куртка. В цьому ми спали, в цьому ми ходили. Ще накривалися, коли лягали спати, приблизно трьома-чотирма ковдрами.
Щоночі я лягав спати і казав: “Боже, я ж нічого ще не бачив у своєму житті. А світ, він, мабуть, неймовірний. І я хочу це побачити, я не хочу вмирати ось так”.
Ми весь цей час розуміли, що в нас немає жодного зв’язку з оточуючим світом. І ось в такому незнанні, що нам робити, тому що продукти закінчуються, за водою кожного дня ще складніше ходити, а жити хочеться. Ще й як хочеться. Щоночі я лягав спати і казав: “Боже, я ж нічого ще не бачив у своєму житті. А світ, він, мабуть, неймовірний. І я хочу це побачити, я не хочу вмирати ось так”.
Десь приблизно 20 днів ми провели у підвалі. 19 березня були дуже сильні прильоти. З 12-ої до 2-ї ночі 11 танкових прильотів у наш дім. Що вони там знайшли? Це не воєнний об’єкт. Там не було військових. 19 березня на ранок ми вийшли з під’їзду і не впізнали двір. Це було дуже жахливо: машини горіли, дерева повалені, балконів немає.
Я набрався сміливості, піднявся до себе і до мами до хати. (Влад і його мама з бабусею жили в різних квартирах в одному будинку - ред.). У мами її кімнати вже не було. Це був такий фарш. Вакуумний фарш. Можливо, я не експерт, але мені здається, що якби потрапляла куля, бомба, вона би якось уперед усе виштовхувала, а ти заходиш до кімнати, і там все, що було - двері, шафа, - все всмоктано у віконну раму.
До мене підбіг мій сусід і сказав: “Владе, в тебе вже немає квартири”. Було попадання пряме. Я не впізнав там нічого. Єдине, що мене тішить, що цим злодіям не буде чого красти з моєї квартири, тому що з маминої квартири, ми дізналися, вони забрали пральну машину, чомусь у холодильника виламали і забрали двері. Може, не знають, як користуватися взагалі новою технікою.
Розуміння, що потрібно йти кудись далі, якось бігти, ставало все більшим. Ми почали обговорювати, що нам робити. Сидіти і чекати, поки щось закінчиться, а закінчиться воно чим? І з яким рахунком? Постійно хтось вмирав, сусіди з інших домів. Ми бачили багато могил у дворах.
Прилітало прямо під фундамент дому - вони цілеспрямовано цілилися в підвали, тому що розуміли, що там дуже багато людей.
З 19 по 20 березня було приблизно 50 обстрілів. З них, можливо, 10-15 потраплянь у нашу будівлю. Інші були поруч. Ми дві ночі не спали. Фундамент ходив як желе. Було дуже важливо сидіти і постійно спостерігати, тому що, не дай Бог, буде обвал, і ми тут поховаємо усіх. Тому що не було, звичайно, ні поліцейських, ні пожежників, які б могли загасити пожежу. Прилітало прямо під фундамент дому - вони цілеспрямовано цілилися в підвали, тому що розуміли, що там дуже багато людей. Якщо ви, наприклад, візьмете картинку мого району, в нас одна будівля, яка не згоріла. Одна будівля. Так, вона вщент зруйнована, але не згоріла.
20-го зранку я вийшов з під’їзду. Дим, купи каміння, купи цегли, машини, розкидані в різних напрямках. Бачив кров, бачив, що люди лежать, десь по дорогах, їхні частини. Я забіг в підвал, у нас у всіх отакі очі, і моя хрещена каже: “Ну все, якщо ми не зараз не будемо намагатися бігти, то ми вже не будемо жити.” І ось таким чином ми зібралися вдесятьох і побігли під обстріли. У цей час, мабуть, моя сильна натура дала збій, тому що в мене текли сльози, я, мабуть, кричав. Тому що я кричав і благав про одне: “Боже, дай нам дійти”. Тому що ці покидьки стріляли в нашу сторону. Я ніколи не забуду - це така картина жахлива: п‘ять вогневих снарядів, і вони якось так вібрували в повітрі і так низько, що ще один снаряд - і ми не дійдемо.
У нас був план дійти до дому моєї хрещеної, тому що люди, які йшли повз нашого дому, казали, що там приблизно тихо. Прибігли і побачили таку картину: будівель навпроти дому вже немає, вони спалені, розбиті і продовжують горіти, тому ми розуміли, що тут також лишатися небезпечно. Пам’ятаю, один якийсь мужичок побачив, що в нас діти, і сказав: “Слухайте, а ви чули, що там є евакуація? Російська, вони її влаштовують на Поживанівській церкві”. Ми сказали, що нічого цього не чули. Як ми могли чути, коли ми жили біля Азовсталі? Стільки обстрілів і жодних новин. І я прийняв рішення, кажу: “Все, залишаємо тут все, беремо документи, беремо ліки, дітей в руки, собаку і біжимо”.
Ось так ми бігли, я йшов з Даринкою, якій 10 рочків. Вона ревіла, а я казав: “Так, подружка, ти будеш моєю подругою? - кажу. - Давай, ти мені вір, ми дійдемо, все буде добре”. І ось ми доходимо до спуску до моря і я ціпенію. Ось так стискаю руку Даринки і дивлюся прямо, тому що на нас їхала колона танків. Я бачу літери “Z”. І в цей час така думка була: “Ну все, мабуть, я не зможу ніяк захистити ні маму, ні бабусю, нікого взагалі. Один вистріл цілеспрямований - і нас немає”. Але все обійшлося, тому що вони якраз їхали до нашого району.
Ми за ними пішли вниз до спуску, там зустріли нас російські військові, які прискіпалися до моєї куртки хакі H&M. На мою відповідь “друзі, це масмаркет H&M, це просто такий колір, я не військовий”, вони казали: “А що таке H&M?”.
Нам сказали, що нам потрібно йти до блокпоста. До блокпоста треба йти пішки, один за одним з лівої сторони. Йшли ми сім кілометрів - бабуся, якій більше 70-ти років, діти, жара, постійні обстріли. Ось так ми ледве дібралися до цього блокпоста. За 50 метрів були міномети, і міномети стріляли в нашу сторону. Ми розуміли дуже чітко, що якщо згори пролетить в нашу сторону, то увесь натовп в 500 людей, які чекають черги через цей блокпост, він тут і ляже. Але це ще один фактор, який підтверджує слова нашого президента та наших військових, що вони не злочинці, вони розуміли, що там блокпост. Вони розуміли, що там люди, і не відповідали. І це тому, дякувати Богові, ми залишилися живі.
Пробули ми там на відкритому повітрі під обстрілами 9 годин, для того щоб дочекатися своєї черги. Чергу ніхто не контролював, усім цим військовим було байдуже. Вони завели нас на такий камінний пост, подивилися паспорт і сказали: “Ось цей автобус, він везе вас до Новоазовська”. Двері автобуса не відкриваються. Одній жінці стало дуже погано … Вікна забороняли відкривати. Ми там були всі разом, а інші люди були хтось в одному автобусі, хтось - в іншому. Так сталося в деяких, що вони були розлучені. Одних довезли до Новоазовська, вони почали штурмувати автобус та кричали: “Відкрийте двері! Там моя сестра! Там мої батьки!” Їм було байдуже – водій завів двигун та поїхав. Каже: “В мене наказ”. До речі, в цьому автобусі був військовий з автоматом. Це якийсь концтабір. Що ми будемо в ньому робити? Знеможені, втомлені, що ми можемо зробити?
Десь о 8 вечора нас привезли до якогось забутого богом села Роза Люксембург. Це також уже ДНРівська окупована територія. Нас поселили в школу, людям давали старі матраци з тюрми. Ми побачили воду в кранах і почали відмивати руки від гарі … Ми були щасливі, що побачили світло. Ми десь тиждень ще відходили, коли бачили на вулицях у темряві світло.
Там ми, звичайно, залишатися не хотіли. В нас є родичі наших знайомих, які живуть в Сєдово, тому ми звернулися до дівчат, які нас прийняли в цій школі. Вони гарні дівчата і, мабуть, усе розуміли, тому що голова цього села набрала Сєдово, зв’язалася з ними, і вже через годину за нами приїхали наші знайомі і забрали нас.
Нас внесли в якусь базу даних, приблизно це було ось так: аркуш А4, олівець, ПІБ, дата народження, номер телефону і де працювали. Нам здалось, що, мабуть, це "фільтрація", і все. Наступного дня ми помилися, поїли, попрали речі і вирішили поїхати до Новоазовська для того, щоб була змога поміняти гривні на рублі, щоб купити собі якісь продукти.
Ми приїхали туди і зрозуміли, що черга в банк була нереальна. Потрібно жити в цьому Новоазовську під банком. В обмінниках не було можливості поміняти гривні, тільки в банках. Вирішили повертатися.
Поїхали, і тут нас затримали на погранпропуску ДНР, до в’їзду в Сєдово. Вони вивели нас із моїм сусідом, тому що їхав я, наш знайомий, моя хрещена та мій сусід Вася. Вони вивели мене, подивилися і сказали: “Тебе, чурку неруську, ми навіть дивитися не будемо, а ти підеш з нами" - це дослівно. Вони забрали сусіда, маринували його десь приблизно години дві. Ми не розуміли, що там коїться. Потім він прийшов, на обличчі немає жодної емоції, і почав розповідати, що вони його дуже сильно перевіряли. Вони змусили його роздягнутися повністю. Потім вони побачили, що в нього було 5,000 гривень і сказали: “Віддай нам на сигарети”. Він сказав: “Друзі, в мене двоє дітей, їм нема чого їсти, в них немає одягу”. Вони забрали тільки три тисячі гривень. Нам заборонили залишатися в цьому селі, сказали повинні повертатися до цього "фільтраційного табору" та чекати на "фільтрацію".
І тут я почав думати, що робити. Спитав у знайомого, кажу: “А до кордону з Росією скільки їхати?” Він каже: “А це ще ближче їхати, ніж до цієї Рози Люксембург.” Я вмовив всіх наших, кажу: “Поїхали відразу до кордону. Будемо намагатися пройти там якусь "фільтрацію" чи ще щось…” Просто залишатися з цими покидьками, які роблять, що хочуть, забирають в армію вчителів, яким по 60 років… Ми поїхали до кордону. На кордоні ДНР - комічна ситуація: “Ви пройшли фільтрацію?” Ми кажемо: “Так.” Він: “Проходьте.” На той час контроль був дуже слабий, але з того часу, як ми виїхали, ми чули різні історії не дуже гарні.
Пішли ми на кордон до Росії, вже перетнули, перейшли до Росії. Вони забрали наші закордонні паспорти та українські паспорти. Подивилися, десь три години щось перевіряли, видали нам і сказали: “Ось там МЧС, можете підходити, вони вас нагодують та допоможуть дібратися до того міста, яке вам потрібне”.
Вирішили ми їхати до Таганрога, бо там знаходився друг мого друга, який раніше жив у Маріуполі, і він погодився прийняти нас до себе. Коли ми прийшли на територію Росії, ми купили сім-картки та почали телефонувати нашим родичам, які живуть у Новгороді, в інших містах і казати, що ми - бомжі, в нас нема нічого, допоможіть, будь ласка, хоча б залишитися на кілька днів. Вони прочитали СМСку та не відповіли. Ми приїхали до Таганрога, нас зустрів наш друг, допоміг всім, чим тільки можливо було.
Ми розуміли, що в Росії жити ми не будемо. Це принципова позиція. Тому що ти розумієш, що… Ну як? Мені було так некомфортно слухати мову, бачити цих людей… Тому що у мене був якийсь крик душі: “Ви винні! Ви винні! Ви винні в усьому, що коїться там та коїться по всій Україні”
Далі ми повинні були вибудовувати якийсь план. Ми розуміли, що в Росії жити ми не будемо. Це принципова позиція. Тому що ти розумієш, що… Ну як? Мені було так некомфортно слухати мову, бачити цих людей… Тому що у мене був якийсь крик душі: “Ви винні! Ви винні! Ви винні в усьому, що коїться там та коїться по всій Україні”. Придумали наступний план: доїхати якось до Пітера для того, щоб поїхати моїй мамі, бабусі та хрещеній до мого брата в Словаччину, а мені - до Фінляндії.
Ось таким чином ми поїхали з Таганрога до Ростова, з Ростова наступного дня до Москви, в Москву приїхали ввечері, сіли на поїзд поїхали до Пітера, приїхали наступного ранку о 4 годині.
З Пітера ми поїхали до Виборга. Нам дали гроші наші знайомі, і ми поїхали на таксі, тому що ми розуміли, що в мого друга звичайний паспорт український, і, можливо, будуть довго перевіряти. На таксі ти просто доплатиш, і він не поїде, а автобус чекати не буде.
Перший блокпост ми прочекали дві години. Другий блокпост - нашого таксиста не впустили. Сказали: “Виходьте, будь ласка, складайте речі і думайте, як вам доїхати далі”. Ми почали розмовляти з цими воєнними і казати, що ми з Маріуполя, що нам потрібно якось доїхати до кордону, ми можемо піти пішки. Вони сказали: “Ні, до Фінляндії немає піших кордонів, тільки на машині”. Вони згодилися нам допомогти та зупинили російськомовного фіна, який їхав з Пітера до Фінляндії, мабуть. Він погодився, зібрав наші речі, та ми поїхали.
Доїхали ми до кордону, здали свої документи - і ось тут почалась така дуже незрозуміла історія. Наші речі залишилися у фіна в машині. Поки ми чекали відповіді за документами, ми бачили, як проходить перевірка. Вони якось дуже лояльно ставилися до фінів, тому не перевіряли речі. Вони навіть не знали, що посеред його речей є наші речі, де лежали наші ноутбуки з дуже важливою інформацією. Фін спитав у них: “Скільки мені чекати хлопців? Тому що, - каже - мені потрібно їхати і якщо півгодини, то я почекаю, якщо ні - то, хлопці, звиняйте”. Вони сказали: “Набагато більше”.
Потім нас викликали, забрали на "фільтрацію", роз’єднали по кімнатах. Мій допит був шість з половиною годин.
Ось так ми сіли, була десь третя година… Потім нас викликали, забрали на "фільтрацію", роз’єднали по кімнатах. Мій допит був шість з половиною годин. Тому що вони почали пробивати мене. Вони якось дізналися, де я працював. Я колись працював на “0629” - це один із головних ресурсів нашого міста. Я кажу: “Хлопці, які контакти я можу дати вам, коли я працював там чотири роки тому? У мене нічого не залишилось.”
Почали вони перевіряти мої телефони, відновлювати “Вконтакте”, ось ці всі пабліки, які були заблоковані після подій 14-го року. Мені "сподобалося" питання: “Скажіть, а як ви ставитеся до зовнішньої політики Володимира Путіна?” Я так сиджу і дивлюся на них, їх було шестеро осіб. Я говорю: “От ви завтра зранку вийдете на балкон, подивитеся внизу, а там у вас ростуть дерева та квіти. А я вийду і побачу могили. Як ви думаєте, після цього я можу ставитися до політики Путіна? Різко негативно”. У результаті вони ще довше мене маринували, тому що зрозуміло, їм не подобалося те, що я сказав. Було дуже лячно, тому що я розумів у якийсь момент, що, можливо, я навіть не вийду.
І вже десь приблизно в пів на одинадцяту я кажу хлопцю, який залишився один зі мною, тому що інші поїхали по домівках, кажу: “Будь ласка, відпусти мене. Я просто хочу почати нове життя.” Мабуть, це якась допомога всесвіту – він погодився. Він зловив нам попутку, ми сіли і поїхали. І видихнули ми тільки тоді, коли під’їхали на кордон з Фінляндією.
Вийшли з машини, я підійшов до офіцера і кажу, що мені потрібна допомога, “we are refugees from Ukraine, we need help, please, help me”. І він каже: “А чим ви можете довести, що ви з України?” И все, я заревів. Кажу: “Хлопці, ми з України”, - і почав розмовляти з ними українською мовою.
Ось так вже почався наш новий етап, була можливість отримати безкоштовне житло. Зараз залишаємося тут, знайшли роботу. Будемо намагатися заробляти і відкладати якісь гроші для того, щоб надалі ми змогли жити. Тому що в Україні в нас немає більше нічого".
Дар’я Шоломицька допомогла в роботі над цим матеріалом.
