Український православний храм святого Андрія, що в околицях Вашингтона, відзначив 75 років від моменту заснування. Це – перша і наразі єдина українська православна церква в районі столиці США.
Її заснували емігранти, які прибули до Вашингтона у часи Другої світової війни, до cтворення та будівництва долучалися українські громади з різних куточків США.
Церква об’єднала довкола себе місцевих українців та стала невід'ємною частиною життя діаспори. Зараз – у час повномасштабної війни РФ проти України – парафія церкви допомагає українцям, а священник, який є капеланом армії США, ділиться своїм досвідом з капеланами українських збройних сил.
Перший настоятель прибув із таборів для біженців у Німеччині
Для Вікторії Варварів-Маркoвич та її доньки Марини український православний храм св. Андрія біля Вашингтона – невід'ємна частина життя і родинної історії. Вони намагаються відвідувати церкву двічі на місяць, і знають там кожне зображення.
"Цей іконостас малювала парафіянка пані Богданів, а на стіні є розкішний малюнок – то був дарунок мого дядька, доктора Василя Варваріва, він замовив, щоб відомий художник Петро Холодний намалював ту чудесну ікону", – розповідає Вікторія, розглядаючи храм.
Дідусь Вікторії, Василь Варварів, став першим настоятелем церковної парафії св. Андрія відразу після її заснування у 1949 році.
Василь Варварів, розповідає його внучка, був священником в Україні, мешкав і працював у Рівному та Луцьку, а під час Другої світової війни з сім'єю вимушено виїхав з України.
"Під час війни вони втекли до Німеччини, там він був священником у таборах для біженців, а звідти, з допомогою Червоного хреста, – до Америки", – розповідає Вікторія.
У той час до Вашингтона прибувало все більше українців із таборів для біженців у Європі. Емігранти вирішили створити у столиці США cвій православний храм.
Спочатку церква не мала власної будівлі, щонеділі богослужіння проводили в кількох орендованих приміщеннях різних храмів у Вашингтоні.
Згодом отець Василь Варварів допоміг перебратися до США родині Юрія Філіпова, який теж був у таборах для біженців у Німеччині. Після прибуття до Вашингтона Юрій очолив церковний хор, яким керував 39 років.
"Він завжди був дуже здібним до музики, хоча не мав музичної освіти... На кораблі, що плив із Європи (із біженцями - ред.), він організував хор. Там було багато українців і вони співали, виступали перед іншими пасажирами", – розповів син Юрія, Андрій Філіпов, який теж тепер співає в церковному хорі.
Церква на місці посольства Гаїті
У 1958-му році парафіяни придбали і перетворили на церкву колишнє приміщення посольства Гаїті в американській столиці.
"На 16-й вулиці була амбасада Гаїті, і коли в них була революція, вони дуже дешево ту будівлю продали... Мій батько збирав гроші, щоб зробити це (оформити покупку, - ред.) дуже швидко, коли в них була революція, і за добру ціну", – пригадує Вікторія Варварів-Маркoвич.
Тоді парафіяни спільними зусиллями допомогли перетворити внутрішню частину посольства на капличку.
"Мені було 6 рочків, я не зовсім усе пам'ятаю, але вони дуже гарно перетворили... Створили іконостас, навіть велика частина з цього оригінального іконостасу залишилася", – розповіла онучка священника.
Вікторія пригадує, що до роботи церкви була залучена вся родина її дідуся із 10 осіб, які емігрували до США. Також при церкві організували недільну школу, в яку ходило десять діток.
"Були також українські танці. Наші батьки нас виховали в дуже українському дусі... Моя бабця була дуже активною паніматкою (дружина священника), вона також писала п'єси, і я завжди повинна були бути або принцесою, або трояндою", – каже з усмішкою Вікторія.
"Завжди були проблеми із "совєтами"
Приміщення у Вашингтоні, яке зайняла у 1958-му році українська церква, було розташоване неподалік Радянського посольства.
Митрополит Української православної церкви y США Антоній розповів, що створення храму дуже не подобалося московським дипломатам, як і існування української церкви у США загалом.
"Завжди були проблеми із "совєтами". Та церква не мала права існувати, бо "нема такої України", що мала право існувати поза межами Совєтского союзу", – каже митрополит.
Українська православна церква у США до Другої світової війни налічувала близько 25 парафій, наразі їх близько 120, розповідає митрополит Антоній.
За його словами, ситуацію з розвитком церков змінила хвиля еміграції в час та після Другої світової війни, адже саме в той період українські емігранти почали активно відстоювати своє право на власну церкву.
"Ці люди, які приїхали після Другої світової війни, третя хвиля еміграції, – вони були, по-перше, дуже освічені, а, по-друге, мали глибоку віру, і були переконані, що вони можуть щось тут будувати. І будували... І вони також не давали спокою "совєтам", – зазначив митрополит Антоній.
"У цей храм вкладалася велика праця"
У колишньому посольстві Гаїті українська церква діяла майже чотири десятиліття.
Потім, у 1986-му році, парафія придбала землю у предмісті Вашингтона – у містечку Сілвер-Спрінг у штаті Меріленд - і почала будівництво нової церкви.
"Половину ділянки, виставленої на продаж, тоді купили мусульмани, їхній храм зараз поруч, оскільки ми не мали багато коштів. Але пішов заклик по всій Америці, що в столиці хочуть побудувати український храм. Тож почала надходити допомога, жертвували українці з усієї Америки по трішки. А також ми взяли позику", – пригадує колишня голова парафії Ярослава Француженко.
Вона додала, що про важливість події свідчило те, що на освячення наріжного каменя приїхали почесні гості.
"Був присутній патріарх Мстислав, який тоді був митрополитом. Був присутній сенатор Сарбейнз, і це було досить імпозантно... Був ентузіазм, люди дійсно старалися всіма силами створити цей собор... Було відчуття святковості й завершеності, бо в цей храм вкладалася велика праця", – зазначила Ярослава Француженко.
Поки церква будувалася, богослужіння проводили в підвалі тимчасового будинку священика на придбаній території.
Коли дозволяла погода, пригадують парафіяни, богослужіння відправляли просто неба біля озера.
"Особисто для мене ці богослужіння, які проводилися саме надворі, були ніби найближчими до Бога, якийсь був контакт із вищим світом", – поділилася спогадами Ярослава Француженко.
Гра в бінго задля будівництва храму
На будівництво церкви парафія, до якої тоді належало не більше сотні родин, взяла кредит у банку. Щоб його сплачувати, вигадали оригінальний спосіб: у залі в приміщенні церкви раз у тиждень проводили гру в бінго і лотерею.
"Спочатку не всі були в захваті від бінго, бо церква не повинна займатися іграми, де люди можуть програти гроші... Ми поволі сплачували з членських внесків, і з пожертв на церкву, але борг не сильно зменшувався", – розповів син багаторічного керівника церковного хору Андрій Філіпов.
Але з часом справа пішла і гроші з бінго почали серйозно допомагати сплатити позику, каже Андрій Філіпов, який був одним із тих, хто долучався до організації гри:
"Спочатку приходило по 50-60 людей, потім, можливо, по 150 -200 людей. У залі розставляли столи... Спочатку ми заробляли по кілька сотень на день, працюючи раз у тиждень. А дійшло до того, що стали заробляли по кілька тисяч. Але ми робили це протягом двадцяти років, і це сплатило церкву. Тож ми були такі горді з того".
Також, каже він, у церкві продавали приготовані парафіянками страви, які дуже приваблювали американських відвідувачів:
"Була жінка, яка пекла прекрасний ромовий торт. Під час бінго ми не мали права продавати алкоголь, але цей тортик, який вона робила, мав у собі досить рому, що можна було напитися, з'ївши лише кілька шматків... Ще одна жінка готувала дуже смачні свинні биточки, і вони просто танули в роті, тож люди просто помирали, щоб їх отримати".
Церква, яка займає особливе місце в серці
Спочатку в новій будівлі церкви поставили іконостас, який привезли з попереднього приміщення церкви, пригадують парафіяни. Вони додають, що іконостас – не цілком традиційний, адже до його створення долучилися не професійні іконописці, а художники з громади.
"Пам'ятаю, як люди приходили, малювали іконостас. Сестра моєї бабці (Олена Богданів - ред.) малювала багато ікон у цьому іконостасі – той, що зараз є тут (у новому храмі - ред). Він був трішечки ширший, кілька панелей із нього забрали, але він дуже гарно зберігся", – розповів Андрій Філіпов.
Потім парафіяни почали дарувати храму світильники, лавки, мозаїки, ікони. У середині 1990-х замовили розпис стін.
"Я був присутній на освяченні цієї церкви і тому вона займає особливе місце в моєму серці... Це було в перші роки мого єпископства, архієрейства", – пригадав митрополит Антоній.
Він радіє, що парафія значно збільшилася за останні понад 30 років, що нові люди, які приїхали, втікаючи від війни в Україні, знайшли дорогу до храму.
"У той час (в момент зведення храму, – ред.) в парафії було можливо 60-70 родин, але тепер, особливо після 1990-го року, почали приїжджати нові люди з України. І тепер після вторгнення, війни в Україні, приїхало ще більше. Вони допомагають ще більше розбудовувати церкву. І ми з любов'ю їх обіймаємо і приймаємо, і задоволені мати їх частиною нашої парафії", – розповів митрополит Антоній.
Священник – капелан і організатор культурних заходів
Уже 23 роки настоятелем храму св. Андрія є отець Володимир Штеляк, який також служить головним капеланом Національної гвардії Військово-повітряних сил США на авіабазі Ендрюс.
"П'ять днів на тиждень я у військовій уніформі, несу службу капеланом Національної гвардії. І, дійсно, в той же час пильную за обов'язками парафії. Зараз легше бути священником і повний час віддавати війську, тому що парафія у нас уже є гарно організована... Це як одна симфонія. Наша парафія надзвичайно активна", – розповів настоятель.
Своїм досвідом служби капеланом у війську США отець Володимир Штеляк під час повномасштабної війни Росії проти України ділиться з українськими капеланами.
"Була нагода тренувати наших капеланів з України, першу хвилю в Німеччині. Я працював з ними. І вони – надзвичайно велике благословіння для війська... Вони прийшли, щоб ми тренували їх за стандартами НАТО, але вони самі багато чому нас можуть навчити, бо вони там, в окопах", – каже отець Володимир.
Від початку повномасштабної війни храм св. Андрія також почав надсилати допомогу українцям. При храмі відкрили гуманітарний центр, який, за словами священника, за понад два роки передав допомогу Україні на понад 10 мільйонів доларів.
До роботи центру долучаються прихожани і з сусідніх американських церков.
"Я належу до лютеранської церкви святого Андрія, яка розташована лише через квартал звідси. Тож, наші дві церкви носять імені святого Андрій, ми сусіди та друзі. Коли розпочалася війна, моя церква вирішила, що важливо підтримати Україну гуманітарною допомогою, і тому ми збираємо та пакуємо пожертви, які надходять звідусіль, саме до цієї української церкви", – розповіла Сюзанна Карбоні, американка, яка по 2-3 дні на тиждень волонтерить y гуманітарному центрі при храмі св. Андрія.
Від початку повномасштабної війни до гуманітарного центру при храмі св. Андрія по кілька разів на тиждень приходить і прихожанин іншої американської церкви Стівен Дадзік.
"Коли розпочалася війна, ми прийшли сюди, ходили, дивилися, що відбувається. Я побачив, що було багато речей для пакування, багато активностей, багато роботи. Тож оскільки я на пенсії, вирішив, що можу витратити час і приходити сюди та допомагати, чим можу. І вони знайшли для мене роботу: сортування, пакування речей, переміщення їх у контейнери і підготовка до відправлення в Україну", – каже Стівен.
Зараз до парафії церкви св. Андрія належить понад тисяча родин.
Настоятель храму отець Володимир Штеляк зазначив, що переселенці з України зараз активно волонтерять при храмі, а також знаходять тут коло спілкування та долучаються до культурних подій.
Одна з таких - Вашингтонський український фестиваль.
Отець Володимир Штеляк на території церкви вперше організував український фестиваль у 2003 році.
На заході, який відбувається на території храму, відвідувачів пригощають українськими стравами, демонструють український одяг, вироби, а також запрошують послухати і подивитиcя на виступи українських музичних гуртів.
З 2003 року фестиваль проводиться щорічно і став візитівкою української громади регіону. Щоосені він приваблює кілька тисяч відвідувачів. За даними організаторів, останніми роками за три дні фестивалю його відвідувало близько 10 тисяч людей.
Дивіться також:
