Емігрувати до Північної Америки багатьох укранців спонукало бажання господарювати на власній землі, яку уряди США та Канади свого часу роздавали безкоштовно. Інші шукали за кордоном можливості вільно сповідувати свою релігію. Наприкінці 19 століття кілька родин українських протестантів продали своє майно в Україні і вирушили у далеку подорож, тікаючи від переслідувань у Російській імперії. Дорога привела їх до Північної Дакоти, де вони заснували поселення і назвали його на честь рідного міста Києва – Киїф. Свого часу це було крихітне, але доволі процвітаюче село. Як містечко виглядає зараз і чи справедливо його називають містом-привидом, дізнавалися наші журналісти.
На півночі американського штату Північна Дакота посеред прерій і безкінечних фермерських угідь, видніє позначка із назвою Киїф.
Півстоліття тому тут жила бабуся американця Дівайна Гендріксона. Чоловік згадує, як проводив у містечку літні канікули: «Це було маленьке містечко, де всі знали один одного, і всі всім допомагали. Тут не розмовляли англійською, і я намагався зрозуміти про що вони говорять».
Дівайн розповів, що Киїф був заснований у 1908-му році і отримав свою назву на честь української столиці – Києва, звідки емігрували засновники містечка Антон та Христина Бокові.
Подружжя сповідувало протестантизм, а Київ на початку 20-го століття перебував у складі Російської імперії, де домінувала Російська православна церква і прихильників інших релігій переслідували.
Втікаючи від переслідувань наприкінці 1880-х років киянин Антон Боковий та його соратники шукали місце, де можна вільно молитися і обробляти землю. Такою країною для них стали Сполучені Штати. І Північна Дакота якраз в цей час роздавала землю усім, хто готовий був тут оселитися і створити громаду. Таким чином кілька родин із Києва створили тут свій власний "Київ". Де вони могли молитися українською мовою і стати вільними фермерами.
Киїф справляє враження доглянутого, але малолюдного містечка. У пошуках живої душі потрапляємо у будинок Одрі Волошенко. Попри українське звучання її прізвища, жінка мало знає про своє походження. «Моя мама німкеня, а тато – росіянин. Чи може українець. Яка різниця?» - каже вона.
Жінка перелічує прізвища сусідів, чиї будинки пустують навколо її дому: Іщенко, Енн Шевченко, Карпенко, Волошенко, Джекі Миколенко. Свого часу тут жило 300 людей, сьогодні населення складає семеро осіб.
Енні та Ричард Гелми вважають себе німцями, хоча дідусь Ричарда емігрував до США з Російської імперії. Чоловік припускає, що його пращури бути німецькими місіонерами, які пропагували лютеранство у Російській імперії.
«Мій дідусь приїхав сюди з Одеси в 1902 році, і отримав землю через закон про homestead act, - каже Ричард Гелм. - У Північній Дакоті ще лишалась земля, решту уряд вже роздав. Вони прожили тут 5 років і отримали право власності».
Ні Гелми, ні пані Волошенко особливо не дотримуються традицій своїх предків.
«Я не знаю про якісь особливі традиції тут. Крім Великодня, коли ми збираємось у церкві, накриваємо великий стіл, кожен щось приносить. Не знаю, як це було раніше», - розповідає Енні.
Натомість, місцеві добре пам’ятають як Киїф був процвітаючим містечком, - тут займались фермерством, бізнесом, було кілька церков і дві школи. «Тут було досить багато бізнесів - три продуктових магазини, банк, меблевий магазин, завод з переробки молочних продуктів, заправка, бар, товари «все для дому», пошта, - тут все було», - каже Ричард.
Життєздатність міста підтримувала залізниця. Хоча Киїф розташований далеко він інших населених пунктів, тут зупинялись парові потяги для заправки.
«Тут зупинявся поїзд, який доставляв товар у місто. На цій зупинці парові потяги дозаправлялись водою. Люди поселялись тут, бо звідси можна було подорожувати поїздами. Переважно це були теслярі, будівельники», - пояснює Ричард.
Все змінилось, коли паротягам на заміну прийшли тепловози та електропотяги. Тоді зникла потреба заправлятись водою.
Тривожним сигналом стало і закриття школи, де окрім англійської, викладали російську та німецьку мови. «Коли школа закрилась у 1959 році, з того часу населення почало скорочуватись», - каже Енні.
Молодь переїхала у більші міста, і поступово припинили роботу майже всі підприємства та громадські об'єкти, залишилася лише церква. «Лише церква. Бабтистська. І це все», - каже Одрі.
Місцевим найбільше бракує супермаркетів. Щоб купити хліба чи молока, доводиться їхати понад 80 кілометрів. «Продуктового магазину не вистачає. Ніхто не хоче цим займатись», - пояснює Одрі. «Коли його закрили, тоді ми задумались: де нам купувати харчі?» - каже Ричард.
Нині Киїф нерідко називають містом-привидом, та місцеві з цим не погоджуються.
«Причина, чому вони називають його місто-привид, тому що тут немає ресторану, заправки, бару, немає бізнесу. Та тут досі живуть люди», - каже нам Енні. «А от головна вулиця є привидом, - каже Ричард, бо тут немає бізнесу. Але в місті є люди», - додає Енні.
Одрі Волошенко теж не вважає місто привидом. «Думаю, воно живе, якщо захотіти зробити його живим», - каже вона.
Єдиною згадкою про українських засновників містечка лишається старенька церква, яка відкриває двері раз на тиждень.
Дивіться також: Справжній Архипенко: спогади вдови геніального українського скульптора
