Американка Вікі Нeйлінг кілька років працювала вчителькою англійської мови у селі Радовель, що у Житомирській області. Та коли почалась війна, вона була змушена тікати до Лос-Анджелеса, де раніше проживала. Вікі так звикла до України, що, як і українці в Америці, переживає культурний шок.
Вікі Нейлінг з 2020 року навчала англійської мови українських школярів у селі Радовель, Житомирської області, в рамках проекту відновлення села.
“Мене найняли вчителькою англійської мови в ліцей. Я викладаю в ліцеї з другого по одинадцятий клас”, - розповіла вона.
Жінка сама подала заявку на участь у проекті, адже має особливі почуття до України. З 2016 по 2018-тий працювала волонтеркою Корпусу миру.
“Мені було важко, не буду брехати, найважче для мене була мова. Але я змогла знайти друзів, я могла спілкуватися з людьми про особисті речі”, - розповідає жінка.
Та, коли вдруге їхала в Україну, Вікі не підозрювала, що крім вчителювання доведеться стати біженкою.
“Всі ми, емігранти в Україні - люди, які жили і працювали в Україні, для яких вона стала домом - ми всі думали, що все нормально, що Путін лише блефує, що він не збирається вторгнутися. Ми воюємо з Росією з 2014 року. Як тільки він атакував, ми всі були шоковані. Ми й гадки не мали, що він почне обстрілювати та бомбардувати невинних мирних жителів. Тоді ми зрозуміли, що це стало реальністю, і наскільки це серйозно”, - каже вона.
Жінка не збиралась виїжджати, навіть попри вторгнення росіян. Однак швидко стало зрозуміло, що це повномасштабна війна.
“Спочатку я хотіла залишитися. Я не планувала виїжджати. Проте двадцять п’ятого числа до мене у двері постукали, здається, це було в п’ятницю, постукала одна з моїх колег, вона сказала, що обстрілюють. І тоді я вирішила, що пора йти. Тому я зібрала свій рюкзак. Мій рюкзак був майже спакований. А потім у мене був цей милий маленький старенький бабусин візок, з яким я ходила по магазинах. Я поклала рюкзак туди”, - розповідає вчителька.
Згодом Вікі та її колеги з Житомира потягом евакуювалися до Львова. Говорить, що іноземні громадяни були вражені тим, як добре була організована евакуація.
“Усі: керівництво на місцях, правоохоронні органи, а також урядовці, школи - всі спілкувалися один з одним, і знали, кому довіряти, а кому ні. І вся інформація, яку ми, іноземні вчителі, отримували, надходила від Міністерства освіти і від українських вчителів”, - розповідає вона.
Зараз Вікі живе у Лос-Анджелесі і не залишається байдужою до подій в Україні. Відвідує протести руху Stand with Ukraine. Усюди із собою возить український прапор і хрестик, який їй подарували в Олевську на Житомирщині.
“Я планувала там залишитися. У мене весь одяг, мої ковбойські чоботи, мій велосипед - все в Україні, і я дуже чекаю на те, щоб повернутись і жити там. Перед війною планувала лише приїхати додому на літо, поїсти американську їжу, посмакувати мексиканську кухню, потусуватися в парках розваг, вирішити свої американські справи, а потім повернутися назад”,- ділиться Вікі.
У Лос-Анджелесі Вікі тимчасово живе з братом. Як і чимало інших українських біженців чекає на закінчення війни, щоб повернутись до України.
Дивіться також: Історія американської біженки з України. Відео
