"Майбутнє України залежить від того, що сьогодні ви зробили для конкретної дитини. Сьогодні, не завтра", - інтерв'ю з Оленою Розвадовською

"Немає української дитини, яка не мала б досвіду війни", – стверджує Олена Розвадовська, українська правозахисниця, фахівчиня у сфері захисту прав дитини, а також співзасновниця та голова правління благодійного фонду "Голоси дітей".

Організація з 2019-го допомагає дітям долати правові та психологічні проблеми, спричинені війною. До того Олена чотири роки самотужки волонтерила у прифронтових районах Донбасу.

У листопаді минулого року Олена разом ще з двома українками увійшла до списку ВВС зі сотні жінок світу, які надихали та впливали на нього у 2023 році.

Про те, скільки українських дітей травмовані війною, чому українські діти потребують допомоги саме сьогодні та чому не можна відкладати дитинство, Олена розповіла коресподентці Голосу Америки в Нью-Йорку Ірині Соломко.

Олена Розвадовська, правозахисниця та керівниця фонду "Голоси дітей" переконана, що українські діти, які мають досвід війни, потребують психологічної допомоги саме зараз

Ірина Соломко, кореспондентка Голосу Америки: Олено, тематикою дітей у війні ви займаєтеся з 2014-го року. Ви кілька років практично жили у зоні проведення АТО. Після того, як розпочалося повномасштабне вторгнення, наскільки масштаби цієї проблеми збільшилися?

Олена Розвадовська, голова правління благодійного фонду "Голоси дітей": Після повномасштабного вторгнення масштаб проблеми збільшився максимально. Бо немає в Україні тієї родини чи дитини, якої би війна не торкнулася. Навіть, якщо дитині не довелося покидати будинок, її тато міг піти на війну і ніколи не повернутися.

До повномасштабного вторгнення війна була локалізованою. Лінія фронту була стабільною – зі Станиці Луганської на півночі до практичного кордонів Маріуполя на півдні – 450 км. Зараз, по суті, це уся країна.

І.С.: Тобто можна сказати, що кожна українська дитина, по суті, – дитина війни?

О.Р.: Має досвід війни. До повномасштабного вторгнення ми максимально транслювали меседж щодо травм війни та дітей з травмою війни.

Зараз говоримо про те, що немає дітей, які не мають досвіду війни. Він не завжди переростає у травму або максимально негативно впливає на психічний стан дитини. Тому ми говоримо про досвід війни. Досвід є.

Бо ти міг бачити танки по телевізору, чи бачити посеред ночі заплакану маму, яка пакує валізи. Це досвід війни. Далі все залежить від особливості дитини. Але потенційно це може стати травмою та дуже важким досвідом.

І.С.: Але якщо ми говоримо про більш таргетовану аудиторію саме дітей з травмою. Скільки їх?

О.Р.: На жаль, ця кількість збільшується, і вона буде зростати. У першу чергу ми оплакуємо тих дітей, які загинули. І ця цифра також не остаточна. Є діти, які отримали безпосередні поранення. Їхня кількість неточна.

І якщо говорити про так звані "невидимі рани", то найбільша кількість запиті від сімей та дітей, які стали переселенцями або біженцями. Бо в мить вони стикнулися з дуже багатьма проблемами. А також сімей, де батько військовослужбовець або безвісти пропав, або загинув, або має важке поранення.

Тобто батько на війні, але на війні уся родина. Адже ці діти начебто і в безпеці, але водночас у постійній тривозі.

Маємо і багато запитів напряму від підлітків. Вони найважче переживають цю зміну середовища. Бо для них важливі уже не стільки батьки та родина, скільки – друзі, перша любов, школа та клас. І вони в одну мить змушені це залишити. Або залишаються у місті, де всі друзі виїхали. Тому у нас багато підлітків з депресивними станами. Збільшується і кількість тих, хто має поведінку, яка шкодить, а також суїцидальні думки.

"Голоси дітей" зараз мають 16 центрів, куди можна прийти та безплатно записатися або на групову, або на індивідуальну консультацію. Щомісяця через них проходить десь тисяча дітей. Хтось – вперше, хтось – втретє або вчетверте.

І.С.: Тобто запит від них – це надання саме психологічної та психотерапевтичної допомоги?

О.Р.: Відмінність наших підлітків у тому, що вони самі чудово знають, хто такий психолог, і що він їм потрібен. Це покоління Тіктоку та Інстаграму, звідки воно бере багато інформації. Тому їм набагато легше долати ці бар'єри, які ще можуть бути, наприклад, у людей старшого віку.

І.С.: Скільки таких звернень ви отримуєте в місяць?

О.Р.: У нас є 16 центрів, куди можна прийти та безплатно записатися або на групову, або на індивідуальну консультацію. Щомісяця через них проходить десь тисяча дітей. Хтось – вперше, хтось – втретє або вчетверте.

Також є онлайн допомога: або телефон, або бот у Телеграмі. Він дуже зручний саме для тих, хто виїхав закордон. Онлайн ми маємо десь 150 запитів у місяць.

Батьки приходять до нас, коли не розуміють, що робити з дитиною: як реагувати на панічні атаки, на постійу зміну поведінки… Зазвичай, саме зміна поведінки є червоним прапорцем для батьків.

І.С.: Одна з проблем, про яку зараз говорять, – це брак спеціалістів. Ви з цим також зіштовхуєтеся?

О.Р.: Так, є хронічний брак. І якщо ми дивимося в майбутнє, цих спеціалістів треба буде в рази більше. Їх треба клонувати та множити вже зараз.

Починаючи з 2014-го, у нас з’явилася плеяда фахівців, які мають досвід роботи з травмою війни, але локально вони були зосереджені у регіонах, близьких до лінії зіткнення. Вони з’явилися завдяки підтримці міжнародних організацій. Якби Україна на національному рівні раніше взялася за це питання, ми були би набагато краще підготовленими у 2022-му.

Що говорити про фахівців, якщо за 8 років війни в Донецькій Луганській областях навіть укриття не були побудовані?

Після 2022-го багато фахівців пішли навчатися. Є широкий спектр програм низького рівня інтервенції для широких аудиторій. Це перша психологічна допомога та швидкий інструментарій, аби розпізнати тривожність та інші стани. Вони дають хороший загальний ефект на широкі групи дітей та батьків.

Але якщо дивитися на масштаб України, наразі ми перебуваємо в активній фазі війни. Тому робота ведеться не над глибоким пропрацюванням травми, а більше над підтримуючою та превентивною терапією.

Тому, коли завершиться війна, багато фахівців говорять, що кількість посттравматичних стресових розладів [ПТСР] зросте максимально швидко. Бо ПТСР проявляється після події, яка травмує.

До того ж це буде момент, коли вже не треба буде боротися. І людина, начебто, має почати жити після перемоги. Але що таке перемога? Не для всіх вона буде однаковою. Тобто запуститься багато механізмів, яких треба буде підхоплювати на різних рівнях: в селах, маленьких громадах, містечках. І спеціалістів має бути багато.

Тому я переконана, що вже зараз держава має закликати випускників вступати на факультети соціальної роботи, психології, гуманітарних педагогічних наук. Тоді ми маємо шанс на поповнення рядів спеціалістів.

І.С.: Багато років таким спеціалістом для дітей лінії зіткнення були ви. Чи відчували ви вигорання, і що вам давало силу продовжувати вашу важливу місію?

О.Р.: Коли ти вперше стикаєшся з війною, приїжджаєш в село і дивишся на дітей, які навчаються в погребі при свічці, і нікого не турбує: чи готові вони до уроку чи ні, і бачиш ці дитячі очі, - ця несправедливість вражає і не може не ранити.

Я добре пам'ятаю той момент тотального вигорання, коли в один момент ти просто не можеш встати з ліжка. Це дуже серйозно, і не можна знецінювати оцей момент. Мені допоміг психолог. Я потрапила в Слов'янську в центр, який тоді тільки починав свою роботу, і мені як волонтерці запропонували безкоштовне лікування. Психолог дала дуже практичні поради, як витягнути себе з ситуації, яка травмує. І це допомогло. Тоді ж я зрозуміла, що треба розвивати психологічні та психосоціальні програми.

Також я багато вивчила про тіло. Потрібна постійна робота з тілом. Бо весь стрес залишається в тілі.

Потім у мене був другий епізод вигорання. Я себе витягнула з нього спортом. Спочатку ти не бачиш результату. Але це треба побороти та вірити, бо у підсумку ти знову оживаєш.

Зараз я розумію, що треба розумно підходити до своїх ресурсів. Що можна допомогти тільки тому, кому ти можеш допомогти. Ти не допоможеш усім. Ти – просто людина. І таким маленькими кроками ти допомагаєш та продовжуєш поступ.

Олена Розвадовська та Азад Сафаров заснували благодійний фонд "Голоси дітей" у 2019-му році. Стартували вони з двох людей, зараз у них працює 220 спеціалістів

І.С.: Довгий час "Голоси дітей" – це, по суті, були ви самі. Скільки зараз в організації працює людей?

О.Р.: Зараз у нас 220 фахівців. Так, у 2015-го я була одна. Гроші заробляла консультаціями, і практично все вкладала у свою волонтерську роботу. У 2019-му я познайомилася з Азадом Сафаровим.

За словами Розвадовської, найбільша проблема для дітей, які живуть у прифронтовій зоні, - це ізоляція та відсутність спілкування з однолітками.

Тоді ми разом почали працювати над документальним фільмом, в якому він був другим режисером. Він і запропонував разом заснувати громадську організацію, адже це більш стабільна та ефективна модель роботи.

Ми створили фонд, але тоді було дуже важко говорити про дітей війни. 2014-2015-ті роки вже минули. Активні бойові дії затухали. Країна жила собі віддалено від того, що відбувалося на сході. І тему дітей війни і того, що практично десять тисяч дітей постійно живе вздовж лінії фронту, було важко комунікувати.

Мені донори буквально говорили: "Неактуально, знову ти зі своїми дітьми війни. Свята якогось хочеться". А я ходила і думала, як люди не бачать цієї ракової пухлини, яка вже починає пускати метастази.

Стрічка про війну на Донбасі претендує на «Оскар». Відео

Тому важко спочатку було взагалі знайти хоча б якусь копійку. Перший грант нам дали на сайт. Потім почався ковід і стало ще важче і дітям, і нам. Було важко втриматися та не кинути все. Але ці всі історії дітей тебе не покидають. Дітей, яких ти знаєш особисто. Як ти можеш перестати займатися ними, якщо в Авдіївці ти була у кожній другій хаті?

І коли почалася вже повномасштабна війна, виявилося що ми ледь не єдині, хто займається дітьми війни, та хто має сайт ще й перекладений англійською мовою. І раптом всі люди світу захотіли підтримати дітей в Україні і знаходили саме нас.

І тоді вже на четвертий день ми відкрили нашу онлайн психологічну допомогу. Нам допомогло те, що на початку повномасштабного вторгнення у нас вже працювало десь десять людей. І просто треба було масштабувати наші програми. Бо ми знали всю специфіку та проблематику переселенців. У нас не було шоку. Ми буквально вже на другий день були у шелтерах Львова та Західної України. Ми швидко зайнялися евакуацією, бо я знала людей у кожному другому селі на лінії фронту.

І.С.: Чи маєте ви інформацію про те, скільки зараз дітей живе на лінії зіткнення? Як має відбуватися їхня евакуація?

О.Р.: Підрахунків немає, бо обстріли дуже інтенсивні та активні, а лінія фронту масштабна. І в Києві небезпечно дітям, і в Чернігові, і в Дніпрі, і в Запоріжжі.

Евакуація – це болюче питання, яке ніколи не відбувалося злагоджено на рівні держави. Відповідальність у першу чергу покладалась на батьків: виїжджайте і самі вже далі розпоряджайтеся своїм бюджетом. Тому той, хто міг собі дозволити, той виїхав одразу.

Але якщо це батьки з села, які ніколи не виїжджали зі своєї хати, вони до останнього будуть там. І тут не говориться про те, що їм байдуже до своїх дітей. Просто вони виїжджають, поживуть трохи у шелтерах, а потім повертаються додому.

Багато проблем з тим, що люди не виїжджають, пов'язані з тим, що їм не дається ніякої перспективи, де їм жити та за що. Тому вже коли ситуація доходить до абсурду, як в Авдіївці чи Бахмуті, доводиться їхати озброєним поліцейським і вивозити дітей. Тому багато абсурдних ситуацій можна було би уникнути, якщо би був правильний підхід держави.

Найбільша проблема для дітей – це ізоляція та відсутність спілкування з однолітками. Бо школа – онлайн. На території усієї прифронтової зони навчання в школах заборонено. Ізоляція – це перше з чим до нас приходять.

І.С.: Ваш фонд був практично єдиною організацією, яка займалася дітьми війни до 2022-го. Зараз їх набагато більше. Є і американські. Нещодавно я спілкувалася в Нью-Йорку з одним педіатром, який якраз допомагає українським дітям. Так от він казав, що це все більше нагадує пластирі, які накладають на велику рану, і без системного підходу на державному рівні допомогти неможливо.

О.Р.: Так, все це пластирі та спорадична допомога. Громадські організації можуть зробити те, на що у них є гроші, і поки у них є гроші. Так ми всі дуже експертні і робимо неймовірну роботу, але відповідальність на вирішенні цього питання має лежати на державі. Інфраструктура надання цих послуг має бути продумана на законодавчому рівні.

От, наприклад, умовно, є депортовані діти, яких зараз дуже повільно повертають з Росії. І от вони повернулися в Київ, їх опитала наш психолог, яка була присутня на певних інтервенціях. Далі ми можемо запропонувати дитині, щоб вона приходила до нас на індивідуальні чи групові заняття, але вона проживає не в Києві, а, скажімо, в Кіровоградській області. Вона повертається в Кіровоградську область, у в свою громаду, а там немає нікого, хто би з нею працював. Послуг психолога чи психотерапевта на державному рівні в маленьких громадах немає.

І.С.: Ви вже згадували про ваш перши документальний фільм. У цілому їх було два. Другий – "Будинок зі скалок" отримав номінацію на Оскар. Обидва фільмі – про дітей війни. Як склалася їхня доля зараз?

О.Р.: Герої першого фільму "Віддалений гавкіт собак" – Олежка з бабусею та онуками з Маріуполя. Вони пережили досить непростий досвід в Маріуполі і чудом вибралися, завдяки тому, що Азад витягнув їх звідти. І це було диво. Зараз вони в Київській області. Завдяки підтримці донорів ми купили їм будинок. І вони проживають своєю великою родиною там.

Герої другого фільму "Будинок зі скалок" – це діти Лисичанського центру соціально-психологічної допомоги. Він був евакуйований. Діти: хто, де. Хтось у Львові, хтось за кордоном.

І.С.: Вам шкода, що ви не отримали Оскар?

О.Р.: Шкода, бо це дуже хороший фільм. І ми отримали багато відзнак та номінацій. Але номінація на Оскар допомогла, щоб цей фільм побачило якомога більше людей на широких екранах в Україні. На нього стояли черги. І це успіх.

І ще важливо, що ми показували цей фільм службам у справах дітей, соціальним педагогам та іншим фахівцям. І ми отримали від них зворотній зв'язок про те, що фільм ілюструє справжніми історіями все те, що ми знаємо про дітей в інтернатних закладах.

І.С.: Ви зараз у Сполучених Штатах, відвідали низку штатів, адвокатували тут тему захисту дітей у війні. Є думка, що, наприклад, американці не дуже хочуть давати гроші на ЗСУ та зброю, проте охоче допомагають гуманітарним проєктам та дітям. Ви це відчуваєте? І що ви сьогодні чуєте, коли в США доносите цю проблематику до людей?

О.Р.: Так, на третьому році війни вже не той рівень підтримки. Ми всі відчуваємо спад. Тому зараз треба пояснювати та розказувати. Окрім того, російська пропаганда пробивається. І в очах людей є запитання, наприклад, чому вам на мир не погодитися, це ж все-таки територія Росії? Тому я розумію, що треба пояснювати природу цієї війни.

У 2022 році були відкриті всі майданчики. Ти міг просто приїхати і сказати: "Я – з України, ми допомагаємо дітям". І до тебе одразу підходили та говорили: "Дайте лінк, куди скидати допомогу?".

Зараз треба представляти свою експертизу та програму. Пояснювати, який цей проєкт матиме вплив, чому досі треба підтримувати Україну, які довгострокові наслідки війни, що ціле покоління буде з цим зростати, і його треба підтримувати сьогодні, що дитинство не можна поставити на паузу.

Не можна табір провести не цього літа, а наступного. Бо ці діти вже будуть на рік старшими, і ще один рік проведуть з тим, від чого їм потрібно звільнитися.

Дитинство обмежене у часі. Є тільки певні роки, визначені для того, щоби наповнити дитину тим, чим вона буде жити далі. Люди починаються з дітей.

Я дуже хочу, щоб Україна процвітала. Я дуже не хочу, щоб ми маргіналізувалися і були ізольованими, були якимись неуспішними жертвами, які будуть постійно жити тільки стражданням і війною, яка відбувається не з нашою волі на нашій землі.

Я хочу, щоб досвід війни не був визначальним для дитини. У мене є абсолютно чітке розуміння, що майбутнє України залежить від того, що конкретно сьогодні зроблено для конкретної дитини. Конкретно сьогодні. Не завтра.

Вона сьогодні зростає, сьогодні раниться, сьогодні наодинці щось проживає. І немає іншого часу допомоги. Немає завтра і післязавтра або "після війни". Тільки сьогодні.

Азад Сафаров - про номінацію "Будинок зі скалок” на “Оскар” та культурну експансію України. Відео