«Для мене це про велику історію моєї родини, велику історію країни, яка просто закарбувалася в кожному будиночку цього маленького, дуже яскравого, дуже теплого, затишного міста», - розповідає українська журналістка, корінна бахмутянка Єлизавета Гончарова.
У перший день повномасштабного вторгнення жінка із чоловіком, колегою та домашніми тваринами виїхала до Києва. Розповідає, що будучи журналісткою та волонтеркою, не хотіла потрапити до полону, якби місто опинилося в російській окупації. В інтерв’ю «Голосу Америки» вона та ще троє бахмутян поділися, чим для них особисто та для України було це місто.
«Мій син, коли навчався в 10-му класі, зробив наукову роботу Малої академії наук, яка називалась «Покоління сім’ї Гончаровах в історії Бахмута». Наприклад, він знайшов документи, що його прапрадід працював у броварні в Бахмуті, тобто там наприкінці ХІХ сторіччя були пристойні броварні», - каже вона.
Жінка розповідає про свого прадіда Юхима, що служив барабанщиком у Першій світовій, отримав землю та побудував дім. Його син Олексій у Другу світову опинився в окупації, родина переховувала радянського льотчика та постраждала - дружину розстріляли гестапівці. Його син Сергій, батько Єлизавети, що народився вже після війни, з 2014 року волонтерив в Бахмуті та був керівником потужної волонтерської організації "Бахмут Український". З українським прапором він вийшов на вулицю міста ще в останні роки існування Радянського Союзу.
Єлизавета Гончарова під час святкування звільнення міста 23 серпня 2014 року. 6 липня 2014 року бійці батальйону спеціального призначення увійшли в Бахмут, вибивши звідти підтримуваних Росією сепаратистів та російські війська, які 12-го квітня захопили місто. Фото із родинного альбому Єлизавети Гончарової.
«І він проніс у 1990 році цей український прапор по вулицям міста вперше за багато років - здається, на жовтневі свята - знаєте, які були в Радянському Союзі "паради" – а він з однодумцями вийшов з жовто-блакитним прапором», - розповідає вона.
Сьогодні ж, говорить Гончарова, їй важко дивитися на те, як руйнують її місто.
«Росія зруйнувала наше коріння. Нас висмикнули просто як дерево із землі і кинули - хтось зможе прижитися, а хтось ні. Бахмут був дуже плодючий для того, щоб там проживали покоління, там були могутні коріння».
Місто з історією у понад 300 років
Бахмут – одне з найдавніших міст на Сході України, але щодо того, як й коли воно виникло, історики досі сперечаються. За однією версію, воно було засновано запорізькими козаками як сторожова фортеця в Кальміуській паланці Запорізької Січі в 1680-90 х роках або у 1701-му році. За іншою - Бахмут як сторожу у 1571 р. заснувала московська влада, але вже до того там мешкали предки українці.
«Тут і конкурентів нема. У нас там 100 років Юзівка (сучасний Донецьк – ред.) стоїть», - говорить бахмутський краєзнавець і громадський діяч Володимир Березін. Він виїхав з Донеччини у березні 2022-го року і наразі перебуває у Бережанах, Тернопільської області.
Місто росло та розвивалося на видобутку солі та торгівлі.
«У нас сіль виходила на поверхню, вже потім на промислові рейки поставили, а починали видобувати з озер солених. І у нас річка Бахмут - вона солена, поряд озера солені і ви розумієте, що в повітрі сіль? І це зовсім інше. Атмосфера, люди і все. А під нами - колосальний пласт. Ось і ми фактично - солоне місце. Чумацький шлях - це Бахмутський шлях», - говорить Березін.
Володимир Березин у соляній шахті Соледара, поруч із Бахмутом. Фото із приватного архіву Березіна.
Запорізька Січ була знищена за наказом цариці Катерини ІІ у 1775-му році, а її території інкорпоровані у Російську імперію. До 1917-го року місто було центром Бахмутського повіту Катеринославської губернії.
«Купці були, як і торгівля. У нас постійно діючих чотири ярмарки було. У нас було два римо-католицькі костели. Один повернули римо-католицькій громаді і ось, ясна річ, його зруйнували. У нас був єврейський центр великий і було декілька синагог. Православний собор, мечеть була. У нас був величезний культурний, духовний, торговий центр», - перераховує Березін, який каже, що цікавиться історією та природою рідного краю з четвертого класу школи.
Від 1924 до 2016 року місто мало назву Артемівськ - на честь більшовика з Донбасу Федора Сергєєва-Артема, засновника та голови Донецько-Криворізської радянської республіки та близького друга Сталіна. По місту пройшовся каток репресій.
«Всі знають, що у нас є величезне СІЗО. Багато людей пройшли через нього. І в нас репресії були – у 1937-му, 1938-му роках, хоча почалося все в 33-му. У нас було потужне українство. «Розстріляне відродження» - це все про нас», - розповідає Березін.
Єлизавета Гончарова жила неподалік тюрми, що знаходиться у центрі міста: «У мене є два прадіда, які були репресовані, теж в Бахмуті, і вони там загинули. І я жила поруч із СІЗО, там, де, скоріш за все, їх стратили».
У місті ще за Російської імперії мешкала потужна єврейська громада. Під час Другої світової війни Бахмут опинився під німецькою окупацією.
«По багатьох містах десятками тисяч людей розстрілювали. А у нас замурували живцем. У нас доломіти, такі шахти були підземні, де доломіт добували, і туди завезли приблизно 3000 мешканців Бахмута, більшість з яких євреї - там були й цигани і червоноармійці - і їх замурували, когось розстріляли, тих, хто попереду стояв. Коли німців прогнали, відкрили ці всі штольні алебастрові і бачили оце страхіття - як мати помирала з немовлям на руках», - розповідає Березін.
Там, прямо у шахті, поставили Стіну плачу, де до повномасштабного вторгнення згадували жертв нацистської Німеччини.
У місті знаходився «Артемівський завод шампанських вин» (сучасна назва – ПАТ «Артвайнері»), де виробляли відоме на весь колишній Радянський Союз «Артемівське» шампанське. Вино витримувалося у шахтах, де весь час трималася однакова вологість та температура.
Дивіться також: Місце в кремлівській ієрархії та соляні копальні - Білий дім про "егоїстичний" інтерес Пригожина у боях за Бахмут«Шампанське дійсно було найкращим в Радянському Союзі. То наше було! Якщо ви Новий рік в Радянському Союзі без "Артемівського" зустріли, то щастя вам на рік не буде. Це сто відсотків. Зараз, коли я їжджу, проблема - який везти сувенір? А у нас проблем не було. Я брав пляшку шампанського і сіль нашу», - розповідає Березін.
Нетиповий Донбас
Усі співрозмовники підкреслюють, наскільки відмінним від інших міст Донецької та Луганської областей, які, зазвичай, виростали із робочих селищ навколо шахт і металургійних підприємств, був Бахмут. Сергій Масліченко очолює місію Європейського банку реконструкції та розвитку в Косово, перед тим працював заступником міністра енергетики України. А дитинство його пройшло в 70-80 роках у Бахмуті.
«На відміну від інших, він не такий індустріалізований. Не має важкої промисловості і металургійних забруднювачів або хімічних заводів. Це місто легкої промисловості. Багато було пекарень, була швейна фабрика. Надзвичайно розвинута торгівля. Машинобудівні заводи, завод кольорових металів, завод шахтного машинобудівництва», - перелічує Масліченко.
Сергій Масліченко робить презентацію в Оксфордському університеті в 2023 році про Бахмут та вплив війни на енергетичну систему України. Фото із приватного архіву Масліченко.
У місті знаходилося кілька закладів вищої освіти та науково-дослідних інститутів, серед яких Педагогічний інститут, Горлівський інститут іноземних мов, Донецький університет економіки та права, НДІ соляної промисловості.
«Такий був центр науковий, багато хто приїздив навіть з інших міст працювати саме в цьому інституті. Багато було інтелігенції», - говорить він.
Місто розвивалося гармонійно, розповідає Світлана Кравченко, місцева активістка та волонтерка: «Будувався завод, наприклад, і відкривалася музична школа. А там, наприклад, - ще один промисловий об'єкт - і відкривалося кілька бібліотек».
Кравченко в Бахмуті залишалася ще під час початку військових дій, виїхавши наприкінці серпня минулого року, і наразі знімає квартиру у Дніпрі.
«Виїжджала я вже тоді, коли дуже мало людей залишалося в місті, тому що мені здавалося, якщо я там живу, з містом все буде нормально. І не я одна так думала, що ми своєю присутністю в місті зможемо якось допомогти його обороні», - говорить жінка.
Світлана Кравченко, волонтерка громадської організації «Бахмут Український» готує моделей до показу. Фотограф Іван Сидоров.
Також до повномасштабного російського вторгнення у місті зберігалася унікальна кількість старовинних будівель, пам'яток архітектури.
«Він мав історичний центр, історичні будівлі, які були збудовані під час великої індустріалізації європейської ще у 19-му — на початку 20 століття», - говорить Гончарова.
Масліченко згадує парки та спортивні майданчики, де пройшло його дитинство, середню та музичну школу. Остання була відкрита у 1903 році.
«Бахмут був музичним містом. Там дуже була розвинена музична освіта, було велике музичне училище. Воно знаходилося напроти будинку моєї бабусі. Коли я до неї йшов, чув розпіви, програші музичних інструментів. Я 5 років ходив в музичну школу у Бахмуті, виступав в оркестрі, грав на кларнеті, саксофоні. У місті було багато гуртів - і рок-гуртів, і фольклорних - будь-яких. Теж три роки з друзями, колегами у вільний час грали у рок-банді і навіть виступали».
Саме під Бахмутом, в маєтку Сонцівка, у 1891-му році народився відомий на весь світ композитор Сергій Прокоф’єв.
Світлана Кравченко згадує, яким сонячним було це місто.
«Бахмут взагалі - дуже тепле місто, тому що там багато будівель з червоної цегли, такого теракотового кольору, яка вироблялася в Бахмуті. Місто дуже сонячне, бо Донеччина - вона ж на півдні».
Будинок колишнього окружного суду, збудований у 1912 році. Фото Світлани Кравченко.
Бахмут Український
Як й решта українських земель, Бахмут піддавався систематичній примусовій русифікації у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, - зміні етнічного складу населення за рахунок приїзду працівників з Росії, пригніченню політичного та культурного українського життя, обмеженню вживання української мови, прямих репресій. Втім, місто залишалося українським.
«Мій прадід жив в Бахмуті, мій дід жив в Бахмуті і розмовляв українською мовою. В мене збереглися листи мого діда до моєї бабусі. Він українською мовою, дуже каліграфічним, гарним почерком і стилем вишуканим освідчився в коханні», - розповідає Кравченко.
Після оголошення Української Народної Республіки Третім універсалом Центральної ради в листопаді 1917 року, Бахмутський повіт увійшов у підпорядкування владі у Києві. Українські військові в місті негайно вивісили синьо-жовтий прапор над Бахмутською повітовою земською управою – вперше в Донецькому регіоні.
У радянські часи та у перші роки незалежності місто було російськомовним, але, розповідає Масліченко, у 80х роках українську вивчали і вистави у школі ставили українською мовою.
«Тому українська мова була присутня, хоча на побутовому рівні всі спілкувалися російською», - говорить він.
Ганна Яхонтова. м. Бахмут волонтерка громадської організації "Бахмут Український". Фотограф Іван Сидоров.
На всеукраїнському референдумі 1991-го року більшість бахмутян проголосували за незалежність – в цілому в Донецькій області, до якої належить Бахмут, - 83,9%.
Втім, у 2014-му році деякі мешканці підтримали підтримуваний Росією сепаратистський рух. Співрозмовники, які були свідками тих подій, говорять, що на демонстраціях у підтримку «ДНР» більшість була приїжджих.
Березін розповідає, що намагався достукатися до містян: «Ви вийшли не за Росію, ви вийшли за війну, за кров, за смерть наших дітей. Що ви робите?»
Розповідає, що СБУ передало йому розстрільний список воєнного злочинця і ватажка колишнього угруповання «Новоросія» Ігоря Гіркіна, де прізвище Березіна було третім. «А знаєте, шо там було написано? Володимир Березін, член фашистської організації „Просвіта“, фінансованої ЦРУ», - з гордістю говорить він.
Світлана Кравченко розповідає, що тоді з друзями почали допомагати українським військовим, які брали участь в АТО, а пізніше – організували з іншими жінками майстерню для вивчення місцевої культури. Спочатку займалися рукоділлям, а з часом зацікавлення переросло у проект із відновлення за старовинними світлинами одягу, який носили на Донеччині. Колекції цього одягу повезли Україною.
«Для себе особисто я вирішила, що то є моя війна. Ми розповідали про строї. Ми відкривали Донеччину Великій Україні», - говорить жінка.
Моделями були звичайні люди, пов’язані із АТО, - військові та члени їхніх родин. Репетицій не було, Світлана просто казала, кому що надіти і в якому порядку виходити на подіум.
«І коли починали вдягатися, все відбувалося однаково. Всі кажуть «ой, я товста, ой, я худа. У мене руки задовгі. В мене руки закороткі». А потім, коли жінка одягає народний одяг, кожна каже «Я відчуваю себе королевою. Я просто відчуваю, що за мною стоїть мій світ, стоїть моя Україна». Дуже потужна трансформація відбувалася з нашими моделями», - розповідає Кравченко.
Софійка Козловська - одна з наймолодших волонтерок громадської організації "Бахмут Український". Фотограф Іван Сидоров.
Чи є у Бахмута майбутнє?
У кількох співрозмовників члени родин, включно із найближчими, воюють або постраждали від війни. Про них вони говорять неохоче або взагалі відмовляються.
«Іноді навіть не торкаюся думками, бо я дуже переживаю», - пояснює Кравченко.
Але вона сподівається, що її місто, хоча б частково, буде відновлено, а сама вона повернеться.
«Просто не може бути не відновлене. По-перше, місто - центр Європи. По-друге, місто - фортеця. Відновлення буде обов'язково. Обов'язково повернуся в своє місто. Я обов'язково поцілую ту землю, яка полита кров'ю кращих наших воїнів. Я свого міста не віддам тим, хто його не любить, хто чекав «русского мира»», - говорить вона.
Масліченко, який працює в ЄБРР, організації, яка планує брати активну участь у відбудові країни, теж вірить, що місто буде відновлено. Він сподівається, що братиме у цьому активну участь за своїми професійними обов’язками і колись зможе привезти туди своїх дітей.
«Мої діти, на жаль, навіть не бачили міста, в якому я виріс і провів своє дитинство. Тому це моя мета – повернутися з дітьми».
Не сумнівається, що місто повернеться до життя й Березін. І пропонує конкретні ідеї щодо його відновлення. Одна з них – запросити найкращих митців зі всього світу створити мистецький центр.
«Тому що тільки художники, тільки митці зможуть показати, відтворити сьогоднішні події. Для когось це місто стало Гетсиманським садом, містом зради. А для багатьох наших хлопців, що загинули, це – Голгофа».
А ось так будинок родини Гончарових виглядає зараз. Фото із родинного альбому Єлизавети Гончарової.
Бахмут колись відновлять, але це буде зовсім інше місто, говорить Гончарова. А нам залишається історія того, хто виконав свою історичну місію фортеці, каже вона.
«Зараз, кажуть, «фортеця Бахмут». Але це слово використовували відносно Бахмута ще до цієї ситуації. У нас посеред музею стояв такий величезний макет Бахмутської сторожі, фортеці, бо місто починалось як захисна сторожа для захисту кордонів. І от Бахмут все ж таки виконав оцю кармічну справу. Він став фортецею».
З Бахмута Гончарова з родиною виїжджала поспіхом, залишивши у квартирі багато особистих речей. Одного разу, розповідає вона, до неї у фейсбуці написав невідомий військовий, Микола, говорячи, що він зараз в її квартирі, яка, на восьмому поверсі, давала можливість зайняти зручну позицію для стримування ворога. Його здивувало, як багато в її квартирі українських книжок, запитуючи, чи може він їх взяти хлопцям почитати і чи не треба їй щось переслати. Військовий, історик за освітою, вирахував власницю квартири за іменем на бейджах.
Єлизавета каже, що попросила його вислати теку з документами: «Я точно знала, де лежать документи, які моєму синові, коли він писав цю роботу про покоління бахмутян, залишив ще мій батько, який збирав цю інформацію. В нього залишилися документи від часу перебудови, музейні експонати і фотографії унікальні».
Саме це Микола й зробив, додавши до посилки також дитячі фотографії та прикраси, які він знайшов у квартирі. А також вислав фотографії квартири, які стали останніми для Гончарової – її будинок був зруйнований, коли цей район зайняли вагнерівці. А також – курсову роботу її сина про покоління її сім’ї в історії Бахмута.
«Ось так от я отримала цю посилку, останню посилку з рідного дому. Це вже історія», - говорить вона.
За останніми даними місцевої влади, станом на 1 червня 2017 року у Бахмуті проживало 75,9 тисяч осіб.
Дивіться також: Малюнки вугіллям на пакунках солі: як дефіцитна бахмутська сіль стає частиною української культури