"У 2022 році HIMARS змінили правила гри. У 2023 ситуацію врятували FPV-дрони". Інтерв'ю із Сергієм Притулою

Сергій Притула презентував у Чикаго новий фонд - Prytula Foundation USA, який працюватиме у Північній Америці над гуманітарним напрямком. Громадський активіст каже, що в Україні розраховують на своїх людей за кордоном: передовсім у тому, щоб робити українські голоси гучнішими та масовішими.

Про волонтерство, ситуацію на полі бою та як на неї впливають виборчі процеси у США - читайте далі в інтерв'ю журналісту Української служби Голосу Америки Остапу Яришу.

Інтерв'ю відредаговане для ясності й плинності.

Остап Яриш, Голос Америки: Сергію, ми зараз з вами в Чикаго. Ви приїхали до США вже вдруге за сім місяців, і вдруге теж у цьому місті. Що вас сьогодні сюди привело?

Сергій Притула, засновник благодійного фонду Prytula Foundation USA: Фонд має практику публічних звітів перед донорами в Україні, ми це постійно практикуємо. Зважаючи на те, що в Чикаго проживає одна з найбільших за кількістю українських громад у США, і тут у нас дуже багато донорів, ми не ділимо українців на тих, які живуть в Україні, чи які за межами України. Всюди, де є наш донор, ми намагаємося скоротити дистанцію і розказати людям про роботу фонду. Це була головна мета приїзду.

Але з'явилася ще одна підстава. Нещодавно ми в Чикаго зареєстрували Prytula foundation USA. Ми намагаємося робити все для того, щоб нашим донорам у Сполучених Штатах було зручніше донатити. І в той момент, коли ми отримали податковий статус 501(c)(3), ми зрозуміли, що це треба якось презентувати. Тож ми зробили два в одному: публічний звіт плюс презентація Prytula foundation USA.

О.Я.: Як цей фонд буде працювати тут? Яка різниця з тим, що є в Україні?

С.П.: Це окрема юридична особа, тобто це не гілка. А працюватиме згідно з місцевим законодавством. Це все-таки буде накопичення коштів на гуманітарну складову. Хоча я не кажу, що воно не буде торкатися людей у формі - наприклад, закупівля засобів тактичної медицини, яку ми регулярно робимо у США.

Для чого нам витрачати гривневу масу, яку ми накопичуємо в Україні, і потім перетворюємо її в долари, щоб оплатити інвойс зі Сполучених Штатів? Якщо ми можемо накопичити кошти тут і зразу витратити також тут. Ми не втратимо на обміні курсу, ми не втратимо час на логістику і т.д. Плюс, ми дуже плідно займаємося питанням допомоги в гуманітарному розмінуванні.

Тому ми дуже сильно розраховуємо на допомогу зі США. Відкриття фонду та отримання цього статусу в принципі лежать в нашій стратегії на 2024-2025 рік з диверсифікації надходжень донатів.

В Україні стає все скрутніше - економіка, відверто, нікого не тішить і не надихає. Мобілізаційні процеси виснажують український бізнес. Тому ми дивимося на Захід. Ми також дивимося на можливість співпраці з нордичними країнами, де суспільство досить активно підтримує Україну.

О.Я.: Швеція, Данія?

С.П.: Насамперед, Фінляндія та Норвегія. Фінляндія минулого року показала дуже цікавий результат. Коли мені дали звіт нашого аналітичного центру, де я побачив, що з Фінляндії нам приходить більше донатів, ніж з Канади, я зрозумів, що з цим треба щось робити.

О.Я.: Велика українська громада?

С.П.: 1200 км спільного кордону з Російською Федерацією вирішує питання.

О.Я.: Що дасть вихід на американський ринок? Які тут основні переваги?

С.П.: Тут краудфандингові компанії працюють трохи інакше, ніж в Україні. В Україні ти можеш шляхом комунікації через соцмережі акумулювати десятки, сотні мільйонів гривень, мільярди гривень. А тут для того, щоб видобути донат, треба зоровий контакт. Треба посидіти, поспілкуватися, пообідати, треба висловити максимальну повагу. В принципі, ми готові це робити - чи за умови моєї залученості вряди-годи, чи залученості команди, яка готова працювати.

О.Я.: Це в спілкуванні з американцями чи з українцями, які тут?

С.П.: І так, і так. В лютому цього року в нас був спільний проєкт зі Світовим конгресом українців, де ми збирали кошти на бронеавтомобілі Snatch Land Rover. І в Торонто СКУ організували мені обід з чудовою родиною - це Джордж і Рейла Мигаль. Це досить впливова сім'я в Торонто, Джордж - або Юрій - він українського походження, Рейла пакистанського походження, але неймовірно заряджена щодо підтримки України.

Їхня родина - як дороговказ для багатьох менших бізнесів, за якими стоять люди українського походження. У нас був спільний обід, де нас познайомили, і ми дуже гарно поспілкувалися. Кілька годин я розказував про роботу фонду, розказував якісь історії, пов'язані з війною, про те, як ми розпоряджаємося коштами наших донорів.

Потім в нас була зустріч з українськими бізнесами Торонто, а наступного дня прийшов Андрій Потічний з СКУ і сказав: Myhal Family Foundation виписали нам чек на 1 млн канадських доларів. В принципі, завдання, яке ми перед собою ставили з акумуляції коштів, було вирішене в той самий день. Але потім ми все одно назбирали ще більше.

О.Я.: 26 броневатомобілів - вдалося зібрати на таку кількість, так?

С.П.: Світовий конгрес українців є розпорядником коштів. Вони дуже довго дивилися і шукали, скільки саме і якого транспорту купити - зрештою, завдяки комунікації з волонтерським середовищем в Британії сумарно вони проплатили 26 Snatch Land Rover, і вже оплатили логістику. Тобто ми зараз в процесі очікування експортної ліцензії.

Як тільки ми її отримуємо, в той же день починаємо роботу з британською митницею, починаємо виробництво транзитних ліцензій по території Євросоюзу. І по приїзду в Україну нам залишиться тільки підшаманити трошечки, подивитися на СТО, що їм там ще бракує, і поставити бронескло. Тобто цієї осені воно вже буде все роздане.

Сергій Притула, засновник благодійного фонду

О.Я.: Коли сюди приїжджають українські військові - чи до Вашингтона, чи до інших міст, вони звертають увагу, що в Америці на вулицях дуже багато пікапів. І кажуть, що всі ці пікапи було б добре відправити на український фронт.

С.П.: Це така популярна історія, але тільки до того моменту, коли ти дізнаєшся, що цей пікап - п'ятилітровий і бензиновий. Після того бажання доставити його на фронт у всіх зникає.

В мене була ситуація, коли ми з хлопцям з ГУР в 22-му році підігнали отакого монстра - я навіть не пам'ятаю, що це була за машина, але це був шестилітровий здоровенний пікап. Їм треба було заходити на Білгородщину час від часу, і ми подумали: “Ось воно! Воно пройде де завгодно, по будь-яких ярах і полях”.

Зрештою, сестра воїна, якого я знав, мені потім каже: “Юра не хотів тобі казати, але вони вашу машину виміняли в інших пацанів на якусь простішу - дизельну і з меншим об'ємом”.

Ми переглядаємося трошки до американського транспортного ринку, бо в мене таке враження, що станом на 2023-й рік з Євросоюзу українці витягли все, що могло адекватно їздити.

Американський ринок досить цікавий в цьому плані, але зараз уже трошки складніше, бо в нас з'явилися багато інших напрямків роботи.

Якщо порівнювати з 2022 роком, у нас не було видатків на РЕБи, у нас не було видатків на FPV. Зараз FPV і РЕБ - це два найбільших запити від військових, і ми мусимо на них реагувати. Тому зараз ми туди скеровуємо величезні суми коштів.

О.Я.: Скільки донатів надходить зі США і Канади у відсотковому співвідношенні?

С.П.: Станом на зараз мені важко сказати у відсотковому балансі. Але якщо взяти топ-10 донорів за минулий рік, то Україна, звичайно, на першому місці, на другому місці йде Польща, і на третьому США. Я не проти, щоб вони помінялися місцями, чесно кажучи. Зараз я дивлюсь на динаміку надходження цього року, і ми наче як тримаємося на рівні попереднього. Але це дуже важко вдається.

О.Я.: По кількості надхожень?

С.П.: За сумами зборів. За перших шість місяців цього року ми акумулювали десь трохи більше мільярда гривень, це відповідає тенденціям 2023.

О.Я.: Тобто наразі не просідає.

С.П.: Побачимо вкінці року. Але штука в іншому. Навіть якщо ми збираємо ідентичну до минулого року гривневу масу - то 10% інфляції, які були закладені Нацбанком та Мінфіном на цей рік, вони сплюснули купівельну спроможність цієї гривневої маси. Нам цю прогалину треба перекривати, і перекривати ми її можемо виключно зростанням валютних надходжень. Тому ми там двіжуємо, як тільки можемо.

Приглядаємося, знову ж таки, до Північної Європи - треба їхати, балакати. Нещодавно на одному дипломатичному прийомі в Києві я мав розмову з послом Японії, паном Кунінорі, і він каже: “Їдь-но, Сергію, в Японію”. Бо держава сама по собі нейтральна, і їхній уряд не може виділяти нам мілітарну допомогу. Але якщо спуститись на порядок нижче, поговорити з бізнесом і поговорити з людьми, то там дуже цікаве ставлення до подій в Україні і до Росії в цілому. Тому дивимось, думаємо.

О.Я.: Мені здається, на фронті дуже відобразилась ця піврічна затримка з відсутністю допомоги в Конгресі. Зрештою, цього квітня вони її схвалили і почали постачати зброю на фронт. Зараз вдалося компенсувати цю відсутність, чи воно мало незворотні наслідки?

С.П.: Те, що відбувалося, поки Конгрес дуже довго розмірковував, було дуже страшно. Тоді, коли ми в лютому приїжджали, то були у Вашингтоні. В нас були зустрічі з республіканцями і з демократами - вони всі били себе в груди про те, як вони люблять Україну, і будуть з нами до кінця. Але це не завадило їм піти у відпустку.

Тому деякі речі треба ділити на два, а то і на три. Україна вмивалась кров'ю весь цей час, тому що нам не вистачало насамперед артилерійських боєприпасів, та й будь-чого іншого.

І насправді це величезна проблема. Цей снарядний голод частково вдалось вирішити завдяки величезному розвитку FPV-напрямку. Тобто, якщо в 2022-му році правила гри змінили HIMARS, то в 2023-му році ситуацію дозволили врятувати FPV дрони. Або хоча б мінімізувати ті страшні події.

Я знаю приклади, коли пара операторів могла зупинити атаку в складі 5-6 бронемашин і кілька десятків живої сили. Тобто це реально круто. В Україні зараз є кілька флагманів постачання фронту FPV-дронами. Сергій Стерненко просто красунчик в цьому сенсі. Це його профільна історія, він практично більше нічим не займається. Він купує FPV та ударні дрони літакового типу, тобто в нас вже є FPV з крилами.

Зараз - після того, як Конгрес проголосував за цю допомогу в 61 млрд доларів, ми всі дуже сильно зраділи, на фронт почали надходити боєприпаси. Але, на жаль, темпи виділення цих коштів, які нам пообіцяли американські партнери, не відповідають нашим очікуванням. І є великий страх, що до кінця фінансового року вони можуть всі не бути виділені. Це буде біда.

О.Я.: Все одно відчувається брак допомоги?

С.П.: Нестача тому, що це страшна тотальна війна, де ніколи не буває достатньо. Чи ми маємо паритет там по снарядах з росіянами? Та звісно ж ні. Чи ми можемо з ними тягатися в сенсі ракетних обстрілів? Ну звісно ж ні. Але ми компенсуємо це, наприклад, далекобійними БПЛА, які летять в один бік. В Україну зараз вже надцять модифікації різних БПЛА на різні відстані.

Півтора тижні тому мені показали неймовірно розкішне відео - ми його не можемо публікувати, поки що, на жаль, не дозволяють.

В нас була дуже щемлива історія, коли мама бійця, який загинув, отримавши компенсацію від держави, принесла на фонд 2,5 млн грн і попросила, щоб ми витратили їх на щось, що допоможе продовжувати побратимам справу сина. І попросила, щоб це було обов'язково десь на Східному напрямку, бо він сам був родом з Донеччини.

Ми купили 60 літачків “Дартс” - це фактично FPV, але з крилами. З хорошим за вагою корисним навантаженням, з можливістю залітати на глибину 50 км вглиб, баражувати в повітрі до години, вичікуючи якусь смачнючу ціль. І от півтора тижні тому, за 30 км від лінії розмежування, літачком за тисячу євро вгасили Панцир-С. Цей Панцир коштує десь 10-15 млн доларів. Я думаю, що той хлопець був би задоволений.

Остап Яриш, Голос Америки

О.Я.: Ви згадали трохи про Росію, яка в них ситуація з FPV дронами?

С.П.: Слава Богу, що їхнє корупційне прогниле нутро і "головотяпство", як вони це самі називають, досі актуальні. Вони дають можливість українцям швидше дійти до якихось технічних рішень. Після цього ми, умовно кажучи, маємо два-три місяці переваги, але потім Росія все-таки здобуває якусь технологію і різко її масштабує. Дурних грошей у них все-таки ще вистачає.

Орієнтуючись на те, що пишуть самі ж російські воєнблогери, ми розуміємо, що російські виробники FPV дуже сильно не заморочуються щодо зміни частот, на яких вони мають літати, і так далі. Вони клепають дрони десятками, сотнями тисяч. Але технічні характеристики і якість цих виробів не є дуже високими. Тому нам вдається протидіяти їм відносно адекватно.

Але все так не буде - вони також розвиваються, зараз у них з'явилися ударні дрони, які літають на таких частотах, для яких у нас немає засобів радіоелектронної боротьби. Ппринаймні, поки що.

Це постійна гонка: в кого кращі FPV, в кого кращі дрони, в кого кращі РЕБи. Ми беремо подекуди все-таки якістю, вони беруть кількістю.

О.Я.: Якщо ми говоримо про лінію фронту, про Курськ. Я знаю, ви спілкуєтеся з бійцями, які зараз там. Що вони розповідають про те, що там відбувається, чим діляться?

С.П.: Найцікавіше по Курську, що навіть безпосередні учасники процесу не розуміють кінцевого замислу. І в мене, відверто, складається враження, що він переписується на ходу.

Тому що судячи з тої інформації, якою я оперую, було наче поставлені одні задачі, але хлопці на куражі. Це десантники 80-ї. Просто хлопці зловили кураж і поперли дальше. Руські не очікували такого нахрапу, наші не очікували, що вони так легко почнуть здаватися.

Тому в той момент, поки російські воєнкори кричали, що “украинцы вошли в Суджу и устраивают там ужасные вещи”, я телефоную хлопцям з ССО і кажу: “Ви в Суджі чи ні?”

Вони відповідають: “Нафіг вона нам треба? Ми її обійшли з обох сторін і пішли далі”. Все, вона в тилу. Всі руські, які там залишилися, залишки гарнізону, який не встиг втекти, мали два варіанти: або здатися в полон, або героїчно загинути за Путіна і унітази, які раніше вони накрали. Вони ухвалили правильне рішення, і у нас дуже круто поповнився обмінний фонд.

О.Я.: Наскільки?

С.П.: Різні числа зʼявляються. Хтось навіть казав у районі 2000. В мене трохи скромніші оцінки, але це, очевидно, сотні, сотні, сотні. Можливо, до тисячі.

О.Я.: Чи є розуміння, що далі? Чи є в України сили і бажання це втримувати?

С.П.: Туди зайшла досить неслабенька група військ. Зараз відрізали росіянам логістику через Сейм, а понтонні переправи знищуються. Місцями росіяни не роблять висновків зі своїх попередніх проблем, не вивчають уроки. Вони досі їздять колонами, і це прекрасно. Ми можемо одним махом знищити батальйон завдяки удару касетними боєприпасами.

А що далі? Наскільки я розумію зі свого спілкування, то трохи у нас призупинився рух вперед. Росіяни все-таки підтягнули досить багато війська, ну і зайшла їхня спецура. Тому там уже трохи і нам скрутно. Але було достатньо часу для того, щоб не просто зайняти якісь території, а закопатися. В деяких місцях не довелось закопуватися, тому що захопили російські фортифікації. А тут треба ворогу віддати належне, в плані інженерних споруд вони дуже круті.

О.Я.: З іншого боку, маємо Покровськ. Наскільки складна ситуація там?

С.П.: Дуже складна. Не можу навіть уявити, яке має бути залізо, а не люди… Ця тактика росіян - малими піхотними групами і великою кількістю кабів…

Ну це дуже страшно. Військові кажуть, що руські просто не закінчуються. Я не знаю, що це за люди такі, які настільки не цінують людського життя.

Це вже не перший раз, коли я таке вислуховую. Я пам'ятаю, зустрічалися на початку року з Лемком, це колишній командир першого батальйону Азову, зараз завів шостий [батальйон] на позиції. І він мені каже: “Сергію, їх іде 60 чоловік на штурм - ми їх кладемо. Проходить півтори години, йде ще 60 чоловік - і ми їх кладемо. А потім іде ще 60”. Зараз вони вже такими ордами не бігають, вони невеличкими групами по кілька людей просочуються, шукають якісь шпаринки, а наші їх знищують. Але вони просто лізуть, лізуть, лізуть… І вони, блін, не закінчуються. Принаймні, так кажуть військові.

Сукупність різних факторів, плюс брак людей для переднього краю - все це відчувається. У багатьох бригадах штат закритий на відсотків 37-40, до 50. Людей не вистачає. І для того, щоб зберігати людські життя, для того, щоб марно люди не гинули, приймаються час від часу рішення відійти чи відступити.

Часом відхід обумовлений тим, що закінчується боєкомплект. Тобто підвезти немає можливості, а вони лізуть-лізуть-лізуть-лізуть, і просто закінчуються патрони їх вбивати. Підрозділ мусить відходити. І тому вони так потихеньку просуваються.

Ми зараз перебуваємо в дуже жахливому стані очікування. Я в Покровську був сотні разів. Дуже миле, тихе таке, світле, добре місто, яке було раніше достатньо глибоко таловим. Зараз росіяни за 10 км від нього, і ми всі розуміємо, що буде з цим містом. Бо ми вже це проходили. Ми проходили це з Северодонецьком, ми проходили це з Попасною, ми проходили це з Бахмутом, ми приходили це з Авдіївкою.

І там також всі розуміють, що в росіян немає жодного пієтету і бажання зберігати міста, як це притаманно українському війську. Подивіться на ту Суджу в Курській області. Їй щось бракує? Ні. Вона не розбомблена, бо ми не сповідуємо таких принципів. Але вона буде розбомблена, тому що коли росіяни захочуть її відбити, вони зрівняють її землею, і їм буде байдуже, що там їхні громадяни.

О.Я.: З боку ЗСУ які зараз найбільші проблеми?

С.П.: Нестача особового складу, це одвічна боротьба наших спеціалістів інженерії з розробки засобів радіоелектронної боротьби - для того, щоб нівелювати вплив російських дронів. І тут, відверто кажучи, процеси мені досить подобаються. Ми розвиваємося, і слава Богу, інженерна школа в Україні виявилась досить міцною.

Зараз є навіть такі геніальні, мабуть, розробки. У нас величезна проблема з КАБами, немає їм якоїсь ефективної протидії в повітрі. Але коли я дізнаюся про розробку компанії, яку я не можу знайти, бо вони ховаються - і правильно роблять, щоб їх не розбомбили. Але я знаю, що вони виробляють. І зараз біля Харкова КАБи подекуди не долітають, тому що їх давлять РЕБами. Це якась абсолютно крута історія.

Зараз ми спілкуємося, як можна спробувати допомогти цим людям масштабувати це виробництво. Розвиваємося - це прекрасно.

Сергій Притула, засновник благодійного фонду

О.Я.: Ми говоримо одразу після того, як закінчився зʼїзд Демократичної партії тут у Чикаго. Ваш візит випадково випав на ці дні, чи були якісь адвокаційні зустрічі теж?

С.П.: Ми планували цю поїздку, щоб зробити презентацію фонду і зробити звіт. Дивилися на різні часові слоти, і наші друзі з National Democratic Institute сказали, що готові допомогти з потраплянням на International leaders Forum, який відбувався в рамках цієї всієї великої історії.

Тобто сам зʼїзд Демократичної партії - це не для мене. Але можливість потрапити на майданчики, щоб спробувати просунути якісь адвокаційні історії - це було дуже цікаво. Потрапити в середовище представників різних громадських організацій, політичних партій зі всього світу. Тобто ти можеш поспілкуватися з людьми з Кенії чи Кот-д'івуару, промацати, які там настрої.

Звичайно, моя робота не стоїть поряд з зусиллями наших дипломатичних місій, але коли ти зустрічаєшся, не знаю, припустимо з губернатором Веслі Муром…

О.Я.: Губернатором штату Меріленд.

С.П.: Так. І ти знаєш від американських колег, що це достатньо перспективний і впливовий американський політик, і ти маєш можливість з ним поспілкуватися, ти маєш можливість донести йому якісь переживання, які є в українському суспільстві щодо перспектив двопартійної підтримки, наскільки вона є під загрозою чи ні….

Веслі Мур зустрічався з нашим ветераном, який перебуває тут на реабілітації - Денисом з п'ятої штурмової, і він висловив максимальну повагу нашому воїну. Він сам ветеран. Це була дуже цікава зустріч. Ми оточили губернатора з різних боків і почули неймовірно круті слова підтримки, яким я вірю.

І Камала Гарріс, яка на зʼїзді приділила Україні зовсім трішки часу, але як. Заява про те, що коли я стану президенткою, я буду з Україною і з нашими союзниками по НАТО, вона була сказана досить сильно.

Проте я глибоко переконаний, що вибори в Сполучених Штатах - це все-таки внутрішня історія громадян Сполучених Штатів. І українському військово-політичному керівництву, представникам громадянського суспільства, тим, хто займається адвокацією, треба працювати з обома таборами. Треба спілкуватися зі всіма, з ким тільки можна.

Я пам'ятаю зустріч в Берліні в 2022 році, коли ми спілкувалися з депутатами Бундестагу з правлячої коаліції. Я почув, як помічник одного з депутатів, спілкуючись з моїм помічником, сказав фразу: “Staff rules the world”.

О.Я.: Помічники правлять світом.

С.П.: Так. І воно дуже відповідає дійсності. Бо поки перші особи зійдуться на якусь зустріч про щось балакати, на нижчих рівнях комунікацій - помічники, радники, радники помічників, помічники радників, як мурашки комунікують між собою, з обох сторін напрацьовуючи порядок денний.

Це сотні дзвінків, особистих зустрічей, zoom-конференцій, email-переписок і так далі. Це все напрацьовується-напрацьовується, і тоді вже першим особам підноситься відносно готовий матеріал на перетравлення.

Тому і в республіканському таборі є купа людей, які за Україну, яких треба в хорошому сенсі цього слова використовувати як агентів впливу на тих, хто або сумнівається, або не підтримує Україну. Ну і з демократами так само.

О.Я.: Підсумовуючи щодо підтримки України, якщо ми говоримо про діаспору, про тих українців, які за кордоном. Що зараз буде найбільш допоміжним?

С.П.: Будучи тут, я під'їхав під стадіон, де відбувався зʼїзд Демократичної партії, мав там зустріч. Там стояла довжелезна черга, а біля неї відбувалися акції різних груп людей.

Там були ті, хто протестував проти абортів. Там була група, яка привертала увагу синьо-жовтими прапорами - великі молодці, вони зверталися до людей щодо підтримки України. І там була група демонстрантів, які підтримують Палестину в протистояння з Ізраїлем. Остапе, скажіть: як ви думаєте, яка з цих груп була найменш чисельною?

О.Я.: …

С.П.: На жаль. І це річ, яку неможливо виправити закликами з України. Я розумію, що всі втомлюються. Десь призвичаються, десь ми всі черствішаємо. Але вийти кілька разів на рік на акції на підтримку України, якщо в твоїх жилах тече українська кров, і ще в тебе, може, навіть досі є український паспорт в кишені - це нескладно.

Чи треба донатити з-за кордону? Звичайно, треба. Треба донатити безпосередньо підрозділам, які самостійно збирають на щось, тому що вони можуть оперативніше закупити, наприклад, транспорт, аніж великий фонд.

Треба донатити тим благодійним організаціям, які працюють в країнах, де ви живете. Тому що в них там є свої профілі роботи.

Треба донатити великим системним фондам в Україні, тому що ми робимо такі проєкти, які без нас не зробить ніхто. Тобто донати - це дуже важлива складова.

Але якщо ми говоримо про українську діаспору в Сполучених Штатах Америки, то мені хочеться ще раз донести: ви живете в країні, на яку дивиться весь світ. І ті рішення, які ухвалюються в Сполучених Штатах, дублюються по всьому цивілізованому світу. На жаль, досі лідери Європейського Союзу, ухвалюючи рішення, дивляться на Америку.

Коли Америка робить якісь кроки, тоді Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Нідерланди, кажуть: “ок, ми теж в грі”. Тож лист на email до вашого конгресмена, дзвінок в його офіс, прихід на зустріч з ним, це - must have. Вони реагують на це.

Коли вони бачать, що їхні виборці просувають якесь питання, це примушує задуматися і обговорювати це на інших рівнях комунікації всередині своєї політичної партії.

Тому треба, щоб українців бачили, щоб українців чули, для цього треба масові заходи, для цього треба їздити в Вашингтон, для цього треба не боятися звертатися до людей, з якими ви спілкуєтесь, серед американців не українського походження.

Бо якщо на акції в Сполучених Штатах виходять тільки українці - ну окей. Але цього недостатньо. Тому що це питання, як виявиться, турбує тільки українців. А якщо українці прийдуть на масовий захід зі своїми американськими друзями, своїми колегами по роботі, якщо ви загітуєте батьків дітей, з яким вчаться ваші діти… Ну спитайте, попросіть виявити солідарність, це нормально. Ніхто не вкусить.

І якщо місцеві медіа та політики будуть бачити, що проблема війни в Україні турбує не тільки українську діаспору, а в цілому зріз американського суспільства - це ж зовсім інша справа. Тому ми, відверто, дуже розраховуємо на наших людей по всьому світу.

Чи це Австралія, чи це Нова Зеландія, чи це Японія, чи це Сполучені Штати Америки, всюди треба виходити і розказувати людям про те, що Росія - це країна-гній, а Україна потребує допомоги. Бо інакше воно працювати не буде.