Тема усиновлення сиріт іноземцями в усіх на слуху. Дозволяти чи ні? Дискусії активізувалися після ухвалення Держдумою Росії так званого «закону Діми Яковлєва». Закон, що забороняє віддавати російських дітей на усиновлення в США, був прийнятий у відповідь на ухвалений Сполученими Штатами «Акт Магнітського» – чорний список російських чиновників, причетних до порушень людських прав.
Проблему усиновлення за кордон активно обговорюють і в Україні. Великий практичний досвід у цій царині має відомий український юрист і правозахисник Валентина Теличенко, яка брала участь у багатьох справах з усиновлення. Як розповіла Теличенко Голосу Америки, цей досвід зробив її однозначною противницею заборон, які позбавляють дітей-сиріт надії знайти люблячу родину.
Г.А.: Пані Валентино, ви вже не один рік допомагаєте з усиновленням українських-дітей сиріт за кордон. Розкажіть про свою першу справу – як це відбувалося?
В.Т.: Моїм першим усиновленням – тобто першою справою, в якій я працювала як юрист, було усиновлення шість років тому донецького хлопчика Данилка в Америку. Прийомні батьки, Кен та Ірина Ґрейвс, це звичайна американська родина, приємні люди, таких родин в Америці дуже багато. Вони вже були такого віку, що їх в Україні назвали б «не дуже молоді». Їм пощастило, що на той час ще не було жорсткого обмеження, що прийомні батьки мусять мати не більшу різницю з віком дитини, ніж 45 років. Кен – справжній американець, який українською трошки навчився тільки тому, що одружився з Іриною. А Ірина – українського походження.
Що мене тоді дуже вразило – це наш похід до департаменту з усиновлення, де нам показали базу даних дітей, яких можуть усиновити іноземці. Усі діти в тій базі даних – усі без винятку – мали дуже, дуже тяжкі діагнози. Вони мали такі хвороби, які або невиліковні в Україні, або ж невиліковні в принципі. Це діагнози, з якими дитина житиме все життя.
Взагалі передбачено три можливості для іноземної сім’ї вивчити базу даних і вибрати дитину, три вибори зробити. При першому ж виборі ми побачили цього Данила. Це була дитина трохи більше двох років віку, яка перебувала у дитячому будинку від самого народження, коли від неї відмовились батьки.
Хлопчик, як було вказано в цій базі даних, має тяжку патологію нирок. Одна нирка вже видалена, дитина постійно хворіє і потребує негайної операції. Коли ми приїхали до Донецька, то тамтешні працівниці дитячого будинку почали відраджувати Ірину і Кена брати цю дитину (вони говорили російською, Ірина добре володіє українською мовою, тож могли порозумітися). Вони почали шептати тихенько на вухо Ірині: «Ваш юрист погано працює. Треба було кращу дитину вибирати. Ця може померти раніше, ніж ви її довезете до Сполучених Штатів». Я вдячна Ірині, що вона не повірила в ці поради і сказала: ми вибрали цю дитину, ми хочемо її взяти, вона вже наша.
Ця дитина нікому насправді не була потрібна в Україні. Коли ми усиновлювали Данила, мене підганяли працівники дитячого будинку: бігом, бігом! Вони боялися, що хлопчик помре раніше, ніж його передадуть на відповідальність нових батьків, усиновлювачів. Якраз перед цим дитина потрапила до лікарні із запаленням легень, і нам весь час повторювали – чи ви свідомі того, що якщо негайно не зробите в Америці дитині операцію, то вона не виживе? Розказували, яку саме вважають за необхідне операцію зробити. Звичайно, що в лікарні Ірина і Кен усе забезпечили – і ліки купили, і провідували Данилка... І коли він трохи одужав після запалення і ми вже відбули суд та дістали документи на руки, змогли нарешті забрати його з дитячого будинку.
Г.А.: Що було найскладнішим в усьому процесі усиновлення?
В.Т.: Найскладнішим було, напевно, чекати. Тому що з моменту, коли сім’я подала документи на усиновлення до державного департаменту, і до того моменту, коли вже їх запросили подивитися базу даних і вибрати дитину, минуло півтора року. Це тривалий процес, та ще й наклалася тодішня реорганізація департаменту. Як наслідок родина мусила фактично наново зібрати всі документи, які вже було один раз зібрано. Зібрати й подати документи – це є великий шмат роботи. Повторно зробити ту роботу, прочекавши півтора року без ніякого результату – це треба було дуже вже хотіти усиновити дитину.
Було важко чекати їм. Було важко й мені. Тому що я час від часу ходила в департамент і дивилася – коли ж напишуть наш номер (тоді ще номери писали), що може приїхати моя родина з Америки і вибрати дитину? А номера все нема й нема. Найтяжче було саме це: що ми чекаємо і не знаємо, коли ж це воно станеться, і станеться чи ні?
Тому я дуже розумію переживання тих родин, які почали процес усиновлення дитини з Росії, а потім їм закон різко припинив цей процес. Данило, про якого ми говоримо, був манюсіньким, він не розумів, що відбувається. Але ж бувають випадки, коли дитині сім, вісім років, є навіть старші, і ці дітки усвідомлюють, що відбувається. Вони чекають. І не можуть дочекатися. А потім вони довідуються, що їх знову обманули, їх ще раз покинули в житті.
Другий дуже тяжкий момент, про який я вже казала, – це читати базу даних дітей. Я кілька разів брала участь в усиновленні дітей за кордон. І щоразу, коли я мала можливість переглядати інформацію про дітей, яких можуть усиновити іноземці... Сказати, що хотілося плакати, це нічого не сказати. На фотографії дитятко миле, діти всі милі, але коли читаєш про цю дитину... Тяжка затримка в розвитку – обов’язковий діагноз, без цього не буває; купа різних патологій, набутих і вроджених. Я щоразу виходила під враженням і телефонувала до своєї сестри (вона медик) консультуватися, що означають ті діагнози. Бо якщо написано, наприклад, що організм не засвоює білкову їжу – це не те, з чим ми стикаємось на повсякденні.
Ті діти, які є в базі даних на усиновлення іноземцями – я готова це сказати! – в Україні приречені. Це або діти з важкими вадами здоров’я, або діти з великих родин. Скажімо, в тій базі даних є родини по троє, четверо, навіть п’ятеро дітей; цих дітей не можна ділити під час усиновлення. Їх не можна усиновлювати поодинці ані українськими батьками, ані батьками за кордон. Тому це буде або закордонна родина, яка почувається на силі усиновити одразу троє або четверо дітей (які так само мають проблеми зі здоров’ям, а часом ВІЛ-інфекцію й інші тяжкі патології) – або ж ці дітки залишаться в Україні і не матимуть батьків ніколи.
Г.А.: Повернімося до історії з Данилком – якою була його перша зустріч з прийомними батьками?
В.Т.: Перший раз ми прийшли в дитячий будинок побачити Данилка, і нам сказали, що він хворий, ми вам його не можемо показати. Ми нічого не відоповіли – що вдієш, як хвора дитина. Але з наших облич стало зрозуміло, що ми дуже засмутилися. І от, оскільки Данилка хотіли збутися скоріше, аби він не помер там, то вихователі пошепталися між собою і сказали нам: зачекайте, ми вам його принесем. Оце «ми вам його принесем» мене особисто так перелякало! Бо на той час Данилку було вже майже три роки. Думаю: дитину в три роки «принесем»? Аж так хворий? Бо я перед тим запитала, що з ним, і мені сказали – просто нежить, застуда. І «принесем»? Нам принесли дитину, яка на вигляд мені здалася не старшою одного року. Худесеньке, таке, що аж світиться, зеленого кольору личко. Таке дитятко маленьке, воно ніяк не виглядало на три роки. А за медичними документами було написано, що в нього справді серйозне, кількарічне відставання у розвитку. Воно горнулося до всіх, хто його на руках тримав. Ми тоді з ним сфотографувалися, і ці фотографії майбутні батьки Данила носили при собі весь час, дивилися на нього, яке ж дитятко.
Потім він хворів, ми приходили до нього в лікарню. Те саме зеленесеньке дитя лежало. Але ми втішали себе тим, що колись буде інакше, після того, як його усиновлять.
Коли він уже почав жити зі своїми батьками, то з ним почали відбуватися разючі зміни. Данило почав розвиватися дуже швидко. Належне харчування, спілкування. Він дуже полюбив спілкування, як тільки перейшов у родину. До того він тільки притулявся. А перейшовши в родину, почав відгукуватись, реагувати на звертання до нього. Хоча бувало й так, що він самозанурювався і бавився тільки з собою – бо він звик тільки з собою бавитись. Гірко було дивитися, як Данило себе заколисує спати. Це не тільки цей хлопчик, це я чула про інших діток-сиріт. Він коли лягав спати, сам розгойдував під собою ліжечко, тому що його ніхто ніколи не колисав. А дітки – і це знають усі матері – люблять засинати, щоб їх колисали. Так от, він сам розгойдував під собою ліжечко і сам себе отак обіймав.
Пригадую іншу дитину, теж усиновлену за кордон. Батьки її довго переконували, що не треба під час обіду ховати харчі. Дитина ховала харчі в кишеньки, а потім під матрац. І батьки довго її вмовляли, що в нас їжі багато, ось вона лежить у холодильнику, коли ти зголоднієш, можеш прийти і взяти.
У перший день зустрічі наш маленький Данило не усвідомлював, що відбувається. І я переконана, що він навіть не запам’ятав – сподіваюся, що не запам’ятав – своє перебування в дитячому будинку.
Пригадую іншого хлопчика, також із Донецька, якого американські батьки усиновили в шість років. Він у дитбудинку розмовляв російською мовою, а батьки не володіли ні російською, ні українською. Той хлопчик спочатку боявся.
А батьки його провідували й провідували, спілкувалися потрошку. Я була з батьками і казала англійською мовою якісь слова. Батьки, своєю чергою, вчили якісь слова російською мовою. Але зрештою, коли вже минуло кілька місяців після усиновлення, той мовний бар’єр цілком упав. Данило почав говорити дуже добре англійською мовою і навіть пішов до підготовчої групи перед школою. Більше того – через півроку після усиновлення, коли вони мені зателефонували, то запитали в Данила, чи хоче він з «тьотєю Валею» поговорити. Данило сказав, що так, хоче, але говорив зі мною виключно англійською мовою, не хотів переходити на російську! І я думаю, що в нього вже підсвідомо було небажання говорити російською і згадувати своє колишнє життя. Це була травма.
Г.А.: Чи ви підтримуєте зв’язок із закордонними родинами, яким допомагали в усиновленні?
В.Т.: Усі родини, яким я допомагала усиновити дитину, підтримують зі мною зв’язки. Вони мене сприймають як члена родини, до певної міри. Дітки називають «тьотя Валя», час від часу телефонують, пишуть імейли, вітають з Новим роком і Різдвом. Мушу сказати, що ті суто американські родини, які усиновили тут дітей, точно знають, що в Україну більше не приїдуть. Вони тут таких жахів надивилися. Але своїх дітей вони дуже люблять. Вони їх вважають своїми дітьми. І люблять, звичайно, «тьотю Валю», бо вона їм допомогла.
Діти, усиновлені за кордон, залишаються громадянами України. Батьки – і Ірина з Кеном, і інші, наскільки я знаю – попервах навіть пишуть звіти до українського посольства про те, як розвивається дитина. Але оскільки вони від українського посольства ніякого відгуку на це не мають – навіть вітальної листівки на День матері – ну то зрозуміло, що в них природний інтерес і природне почуття обов’язку писати звіти поступово згасає. Крім того, там анкети з такими безглуздими запитаннями, на які і я особисто, чесно кажучи, не схотіла б відповідати.
Г.А.: В Україні дехто наполягає на необхідності заборонити усиновлення сиріт за кордон. Скажімо, партія «Свобода» називає це розбазарюванням генофонду.
В.Т.: Я би порадила тим, хто виступає з такими ініціативами, піти в державний департамент і просто подивитися бази даних тих дітей, яких дозволяється усиновлювати іноземцям. Там вони побачать, що це за генофонд. Це дітки, які в Україні приречені. І на совісті авторів таких законопроектів будуть смерті дітей. Чи готові вони до цього? Коли Ірина і Кен усиновлювали Данила, то оцей страх, що дитина помре раніше, ніж виїде за межі України, мені передався настільки! Пригадую, була зима, коли ми забрали Данила, і я тремтіла над тим, аби, боронь Боже, дитину десь недовдягли абощо. Я молила Бога, щоб вони сіли на літак і долетіли в Америку. Я розуміла, що там усе зроблять, що треба, все на світі йому забезпечать. А в Україні я з тим матиму серйозні проблеми.
Більше того. Як з’ясувалося пізніше, діагнози українських лікарів, поставлені Данилку, не були правильними. І американські лікарі заявили Ірині і Кену: та нирка, яка залишилася, не має патології; оперувати хлопчика не треба. І ми досі не розуміємо, з якої причини дитині в Україні видалили одну з двох нирочок. Я не хочу сказати, що в дитини вкрали орган. Я просто кажу, що сказали лікарі. Ірина коли почула це від лікарів, зателефонувала до мене дуже розгублена і каже: Валю, чи може так бути, що в нього в Україні забрали нирку, бо іншій дитині було потрібно? Ми домовилися, що ми не будемо про це думати. Тому що немає відповіді на це запитання…
Проблему усиновлення за кордон активно обговорюють і в Україні. Великий практичний досвід у цій царині має відомий український юрист і правозахисник Валентина Теличенко, яка брала участь у багатьох справах з усиновлення. Як розповіла Теличенко Голосу Америки, цей досвід зробив її однозначною противницею заборон, які позбавляють дітей-сиріт надії знайти люблячу родину.
Г.А.: Пані Валентино, ви вже не один рік допомагаєте з усиновленням українських-дітей сиріт за кордон. Розкажіть про свою першу справу – як це відбувалося?
В.Т.: Моїм першим усиновленням – тобто першою справою, в якій я працювала як юрист, було усиновлення шість років тому донецького хлопчика Данилка в Америку. Прийомні батьки, Кен та Ірина Ґрейвс, це звичайна американська родина, приємні люди, таких родин в Америці дуже багато. Вони вже були такого віку, що їх в Україні назвали б «не дуже молоді». Їм пощастило, що на той час ще не було жорсткого обмеження, що прийомні батьки мусять мати не більшу різницю з віком дитини, ніж 45 років. Кен – справжній американець, який українською трошки навчився тільки тому, що одружився з Іриною. А Ірина – українського походження.
Що мене тоді дуже вразило – це наш похід до департаменту з усиновлення, де нам показали базу даних дітей, яких можуть усиновити іноземці. Усі діти в тій базі даних – усі без винятку – мали дуже, дуже тяжкі діагнози. Вони мали такі хвороби, які або невиліковні в Україні, або ж невиліковні в принципі. Це діагнози, з якими дитина житиме все життя.
Взагалі передбачено три можливості для іноземної сім’ї вивчити базу даних і вибрати дитину, три вибори зробити. При першому ж виборі ми побачили цього Данила. Це була дитина трохи більше двох років віку, яка перебувала у дитячому будинку від самого народження, коли від неї відмовились батьки.
Хлопчик, як було вказано в цій базі даних, має тяжку патологію нирок. Одна нирка вже видалена, дитина постійно хворіє і потребує негайної операції. Коли ми приїхали до Донецька, то тамтешні працівниці дитячого будинку почали відраджувати Ірину і Кена брати цю дитину (вони говорили російською, Ірина добре володіє українською мовою, тож могли порозумітися). Вони почали шептати тихенько на вухо Ірині: «Ваш юрист погано працює. Треба було кращу дитину вибирати. Ця може померти раніше, ніж ви її довезете до Сполучених Штатів». Я вдячна Ірині, що вона не повірила в ці поради і сказала: ми вибрали цю дитину, ми хочемо її взяти, вона вже наша.
Ця дитина нікому насправді не була потрібна в Україні. Коли ми усиновлювали Данила, мене підганяли працівники дитячого будинку: бігом, бігом! Вони боялися, що хлопчик помре раніше, ніж його передадуть на відповідальність нових батьків, усиновлювачів. Якраз перед цим дитина потрапила до лікарні із запаленням легень, і нам весь час повторювали – чи ви свідомі того, що якщо негайно не зробите в Америці дитині операцію, то вона не виживе? Розказували, яку саме вважають за необхідне операцію зробити. Звичайно, що в лікарні Ірина і Кен усе забезпечили – і ліки купили, і провідували Данилка... І коли він трохи одужав після запалення і ми вже відбули суд та дістали документи на руки, змогли нарешті забрати його з дитячого будинку.
Г.А.: Що було найскладнішим в усьому процесі усиновлення?
В.Т.: Найскладнішим було, напевно, чекати. Тому що з моменту, коли сім’я подала документи на усиновлення до державного департаменту, і до того моменту, коли вже їх запросили подивитися базу даних і вибрати дитину, минуло півтора року. Це тривалий процес, та ще й наклалася тодішня реорганізація департаменту. Як наслідок родина мусила фактично наново зібрати всі документи, які вже було один раз зібрано. Зібрати й подати документи – це є великий шмат роботи. Повторно зробити ту роботу, прочекавши півтора року без ніякого результату – це треба було дуже вже хотіти усиновити дитину.
Було важко чекати їм. Було важко й мені. Тому що я час від часу ходила в департамент і дивилася – коли ж напишуть наш номер (тоді ще номери писали), що може приїхати моя родина з Америки і вибрати дитину? А номера все нема й нема. Найтяжче було саме це: що ми чекаємо і не знаємо, коли ж це воно станеться, і станеться чи ні?
Тому я дуже розумію переживання тих родин, які почали процес усиновлення дитини з Росії, а потім їм закон різко припинив цей процес. Данило, про якого ми говоримо, був манюсіньким, він не розумів, що відбувається. Але ж бувають випадки, коли дитині сім, вісім років, є навіть старші, і ці дітки усвідомлюють, що відбувається. Вони чекають. І не можуть дочекатися. А потім вони довідуються, що їх знову обманули, їх ще раз покинули в житті.
Другий дуже тяжкий момент, про який я вже казала, – це читати базу даних дітей. Я кілька разів брала участь в усиновленні дітей за кордон. І щоразу, коли я мала можливість переглядати інформацію про дітей, яких можуть усиновити іноземці... Сказати, що хотілося плакати, це нічого не сказати. На фотографії дитятко миле, діти всі милі, але коли читаєш про цю дитину... Тяжка затримка в розвитку – обов’язковий діагноз, без цього не буває; купа різних патологій, набутих і вроджених. Я щоразу виходила під враженням і телефонувала до своєї сестри (вона медик) консультуватися, що означають ті діагнози. Бо якщо написано, наприклад, що організм не засвоює білкову їжу – це не те, з чим ми стикаємось на повсякденні.
«Найскладнішим було, напевно, чекати. Тому що з моменту, коли сім’я подала документи на усиновлення до державного департаменту, і до того моменту, коли вже їх запросили подивитися базу даних і вибрати дитину, минуло півтора року».Валентина Теличенко
Ті діти, які є в базі даних на усиновлення іноземцями – я готова це сказати! – в Україні приречені. Це або діти з важкими вадами здоров’я, або діти з великих родин. Скажімо, в тій базі даних є родини по троє, четверо, навіть п’ятеро дітей; цих дітей не можна ділити під час усиновлення. Їх не можна усиновлювати поодинці ані українськими батьками, ані батьками за кордон. Тому це буде або закордонна родина, яка почувається на силі усиновити одразу троє або четверо дітей (які так само мають проблеми зі здоров’ям, а часом ВІЛ-інфекцію й інші тяжкі патології) – або ж ці дітки залишаться в Україні і не матимуть батьків ніколи.
Г.А.: Повернімося до історії з Данилком – якою була його перша зустріч з прийомними батьками?
В.Т.: Перший раз ми прийшли в дитячий будинок побачити Данилка, і нам сказали, що він хворий, ми вам його не можемо показати. Ми нічого не відоповіли – що вдієш, як хвора дитина. Але з наших облич стало зрозуміло, що ми дуже засмутилися. І от, оскільки Данилка хотіли збутися скоріше, аби він не помер там, то вихователі пошепталися між собою і сказали нам: зачекайте, ми вам його принесем. Оце «ми вам його принесем» мене особисто так перелякало! Бо на той час Данилку було вже майже три роки. Думаю: дитину в три роки «принесем»? Аж так хворий? Бо я перед тим запитала, що з ним, і мені сказали – просто нежить, застуда. І «принесем»? Нам принесли дитину, яка на вигляд мені здалася не старшою одного року. Худесеньке, таке, що аж світиться, зеленого кольору личко. Таке дитятко маленьке, воно ніяк не виглядало на три роки. А за медичними документами було написано, що в нього справді серйозне, кількарічне відставання у розвитку. Воно горнулося до всіх, хто його на руках тримав. Ми тоді з ним сфотографувалися, і ці фотографії майбутні батьки Данила носили при собі весь час, дивилися на нього, яке ж дитятко.
Потім він хворів, ми приходили до нього в лікарню. Те саме зеленесеньке дитя лежало. Але ми втішали себе тим, що колись буде інакше, після того, як його усиновлять.
Коли він уже почав жити зі своїми батьками, то з ним почали відбуватися разючі зміни. Данило почав розвиватися дуже швидко. Належне харчування, спілкування. Він дуже полюбив спілкування, як тільки перейшов у родину. До того він тільки притулявся. А перейшовши в родину, почав відгукуватись, реагувати на звертання до нього. Хоча бувало й так, що він самозанурювався і бавився тільки з собою – бо він звик тільки з собою бавитись. Гірко було дивитися, як Данило себе заколисує спати. Це не тільки цей хлопчик, це я чула про інших діток-сиріт. Він коли лягав спати, сам розгойдував під собою ліжечко, тому що його ніхто ніколи не колисав. А дітки – і це знають усі матері – люблять засинати, щоб їх колисали. Так от, він сам розгойдував під собою ліжечко і сам себе отак обіймав.
Пригадую іншу дитину, теж усиновлену за кордон. Батьки її довго переконували, що не треба під час обіду ховати харчі. Дитина ховала харчі в кишеньки, а потім під матрац. І батьки довго її вмовляли, що в нас їжі багато, ось вона лежить у холодильнику, коли ти зголоднієш, можеш прийти і взяти.
У перший день зустрічі наш маленький Данило не усвідомлював, що відбувається. І я переконана, що він навіть не запам’ятав – сподіваюся, що не запам’ятав – своє перебування в дитячому будинку.
Пригадую іншого хлопчика, також із Донецька, якого американські батьки усиновили в шість років. Він у дитбудинку розмовляв російською мовою, а батьки не володіли ні російською, ні українською. Той хлопчик спочатку боявся.
А батьки його провідували й провідували, спілкувалися потрошку. Я була з батьками і казала англійською мовою якісь слова. Батьки, своєю чергою, вчили якісь слова російською мовою. Але зрештою, коли вже минуло кілька місяців після усиновлення, той мовний бар’єр цілком упав. Данило почав говорити дуже добре англійською мовою і навіть пішов до підготовчої групи перед школою. Більше того – через півроку після усиновлення, коли вони мені зателефонували, то запитали в Данила, чи хоче він з «тьотєю Валею» поговорити. Данило сказав, що так, хоче, але говорив зі мною виключно англійською мовою, не хотів переходити на російську! І я думаю, що в нього вже підсвідомо було небажання говорити російською і згадувати своє колишнє життя. Це була травма.
Г.А.: Чи ви підтримуєте зв’язок із закордонними родинами, яким допомагали в усиновленні?
В.Т.: Усі родини, яким я допомагала усиновити дитину, підтримують зі мною зв’язки. Вони мене сприймають як члена родини, до певної міри. Дітки називають «тьотя Валя», час від часу телефонують, пишуть імейли, вітають з Новим роком і Різдвом. Мушу сказати, що ті суто американські родини, які усиновили тут дітей, точно знають, що в Україну більше не приїдуть. Вони тут таких жахів надивилися. Але своїх дітей вони дуже люблять. Вони їх вважають своїми дітьми. І люблять, звичайно, «тьотю Валю», бо вона їм допомогла.
Діти, усиновлені за кордон, залишаються громадянами України. Батьки – і Ірина з Кеном, і інші, наскільки я знаю – попервах навіть пишуть звіти до українського посольства про те, як розвивається дитина. Але оскільки вони від українського посольства ніякого відгуку на це не мають – навіть вітальної листівки на День матері – ну то зрозуміло, що в них природний інтерес і природне почуття обов’язку писати звіти поступово згасає. Крім того, там анкети з такими безглуздими запитаннями, на які і я особисто, чесно кажучи, не схотіла б відповідати.
Г.А.: В Україні дехто наполягає на необхідності заборонити усиновлення сиріт за кордон. Скажімо, партія «Свобода» називає це розбазарюванням генофонду.
В.Т.: Я би порадила тим, хто виступає з такими ініціативами, піти в державний департамент і просто подивитися бази даних тих дітей, яких дозволяється усиновлювати іноземцям. Там вони побачать, що це за генофонд. Це дітки, які в Україні приречені. І на совісті авторів таких законопроектів будуть смерті дітей. Чи готові вони до цього? Коли Ірина і Кен усиновлювали Данила, то оцей страх, що дитина помре раніше, ніж виїде за межі України, мені передався настільки! Пригадую, була зима, коли ми забрали Данила, і я тремтіла над тим, аби, боронь Боже, дитину десь недовдягли абощо. Я молила Бога, щоб вони сіли на літак і долетіли в Америку. Я розуміла, що там усе зроблять, що треба, все на світі йому забезпечать. А в Україні я з тим матиму серйозні проблеми.
Більше того. Як з’ясувалося пізніше, діагнози українських лікарів, поставлені Данилку, не були правильними. І американські лікарі заявили Ірині і Кену: та нирка, яка залишилася, не має патології; оперувати хлопчика не треба. І ми досі не розуміємо, з якої причини дитині в Україні видалили одну з двох нирочок. Я не хочу сказати, що в дитини вкрали орган. Я просто кажу, що сказали лікарі. Ірина коли почула це від лікарів, зателефонувала до мене дуже розгублена і каже: Валю, чи може так бути, що в нього в Україні забрали нирку, бо іншій дитині було потрібно? Ми домовилися, що ми не будемо про це думати. Тому що немає відповіді на це запитання…