Чи багато з нас таких, хто в дитячих мріях бачив себе лікарем-стоматологом? Стоматологів боялися, відкладали візит до зубного кабінету, як могли. Так само і колишня львiв`янка Ольга Бачара, яка хоча і походить з родини кількох поколінь лікарів, дівчинкою мріяла бути вчителькою чи майстром манікюру.
До стоматологічного факультету Ольга вступила за порадою батька i на цьому факультетi i залишилася:
«Будучи в Полтавському інституті, де я починала своє навчання, мені сподобаось з першого дня. Після першого курсу тато мій питався, чи ти хочеш перевестися, моя відповідь була – ні, ні в якому разі».
У 1990-му Ольга переїхала до Сполучених Штатів. Сьогодні вона – мати двох маленьких дітей, власниця успішної стоматологічної практики та відома у місцевій громаді Крофтона, що під Вашингтоном, лікар-стоматолог. Це підтверджують слова одного з її пацiєнтiв Саймона:
«Вона дуже відома у нашій громаді. Насправді, я чув про неї від двох окремих людей, які один одного не знали. Вона неймовірна, на неї величезний попит, пацієнти лікаря Бачари її страшенно люблять».
Що приводить пацієнтів, переважно місцевих американців, до лікаря Бачари? Особлива професійна філософія Ольги, кажуть вони. За словами Саймона, «вона йде далеко за межі звичної стоматологічної практики пиляння та пломбування. В неї власний індивідуальний підхід до стоматології. Вона професіонал високого ґатунку. Я про неї багато чув і вирішив переконатися на власному досвіді, що вона феноменальний лікар».
Щоб працювати за фахом, Ользі довелося підтверджувати отриману в Україні освіту, вчитися додаткових два роки у Бостонському університеті та складати іспити на отримання відповідної ліцензії. Однак і на цьому Ольга зупинятися не збирається. Щороку вона складає для себе план відвідування курсів підвищення кваліфікації, керуючись iстиною, що людина завжди спрагла нових знань:
«Я жахнулася, скільки інформації є для мене ще не досягнутої, жахнулася з приємної сторони... Я просто повинна для себе робити крок за кроком і досягати чогось ліпшого, щоб я могла це принести назад для того пацієнта і сказати, ми будемо це робити ліпше сьогодні, ніж ми це робили вчора. Я чогось нового навчилася і я приношу це людині, яка приходить, дивиться на мене і довіряє».
Пацієнт Ольги Бачари Джозеф не приховує, що з самого початку побоювався іти до лікаря-іммігранта:
«Спочатку я трошки вагався через її освіту. Однак вона виявилася дуже професійною, мала індивідуальний підхід та дізналася від мене, чого саме я хотів. Фактично, вона залучила мене до процесу лікування».
Сама Ольга про свiй індивідуальний пiдхiд сказала таке:
«Ми ніколи не починаємо лікування з пиляння зубів. Спочатку ми сідаємо і я їм розказую правду про те, де я навчалася, в якому університеті. Я їм розказую про Львів, про свою сім’ю і тоді вони трошки відчувають послаблення».
На відміну від звичайної стоматологічної практики пацієнтів у Ольги не так вже і багато. Справа в тому, що Ольга не працює зі страховими компаніями, отже за лікування пацієнти мають платити з власної кишені. І це свідомий вибір Ольги. Вона каже, що таким чином не обмежена умовами страховки і на відміну від звичних 15-ти хвилин може витрачати на пацієнта стільки часу, скільки він потребує: «Я буду стояти над тією особою і поки воно не буде ідеально зроблено, я пацієнта не відпущу», -- говорить вона.
Бути хазяйкою власного бізнесу, каже Ольга, з одного боку надзвичайно складно, однак з іншого – саме така робота дає можливість розкритися професійно:
«Я побачила, що багато людей чи в українській стоматологічній практиці, чи в американській просто вигоріли у своїй професії. Вони досягнули, навчилися пиляти зуби, навчилися їх пломбувати, і на тому закінчився їхній професійний ріст. Працювати для когось є набагато легше, тому що нема відповідальності фінансової, не потрібно переживати за дохід, відхід, робітників, пацієнтів; ти приходиш на роботу, дістаєш зарплату, відходиш. Моя проблема була в тому, що я не погоджувалась з планом лікування та стилем роботи мого роботодавця. Це вирішило швидко проблему, маленький поштовх і я була на своєму».
За словами Ольги, значно простіше було б їй, матері двох дітей, працювати від 9-ої до 5-ої чи взагалі сидіти вдома, однак, додає вона, це протирічило б її натурі. Коли діти були маленькі, Оля часто брала їх з собою на роботу; тепер вони відвідують садочок:
«Все було поступово, діти маленькі, трошки підростають, другий народився, трошки підростає. Ми справляємось, хоча часом трудно, часом я думаю, що , можливо, я не повинна сьогодні йти на роботу, може я повинна сидіти вдома наступні п’ять років. Потім це приходить та відходить, ця думка. Я дуже люблю свою роботу, свою професію. Я думаю, що була б нещаслива, якщо б сиділа вдома, дивилася телевізор та доглядала за дітьми», -- розповідає Ольга.
А з чоловіком, каже Ольга, їй взагалі пощастило. Богдан до вибору дружини ставиться з повагою. Вихiдець з української діаспори, він, чим може, допомагає і з дітьми, і з домашнім хазяйством. Ольга каже, що їй немає на що нарікати:
«Чоловік дуже допомагає. Чоловік не чекає моєї просьби. Чоловік мій приходить додому, дивиться, що треба зробити, та робить. Чи дзвонить мені, питає, що треба купити, перед тим як приїхати. Мій чоловік дуже допомагає. Мій чоловік не цурається ні домашньої роботи, ні пеленок; може встати до дитини вночі, я не маю проблем з чоловіком».
Чи може жінка чи то в Америці, чи то в Україні, бути успішною бізнес-леді, гарною матір’ю та дружиною? Може, якщо має розуміючу родину та займається улюбленою справою, каже Ольга:
«Це є надзвичайне підняття, коли людина може прийти на роботу та любити свою працю. І любити своїх пацієнтів, і бачити, що ці пацієнти люблять мене назад, в зворотному напрямку. Найбільше, чого я боюся, що в кінці своєї кар’єри я зрозумію, що я могла щось більше зробити, але не зробила. Тому що найгірше – це жаліти про роки, прожиті, коли щось не виконано, тому треба зараз щось робити», -- підсумовує Ольга Бачара.
