Українська молодь Нью-Йорка – пришестя нового покоління

Вони не є емігрантами так званої «четвертої хвилі», бо штамп у закордонному паспорті зазначає «студент» чи «тимчасовий робітник». Їх історії приїзду до США і види діяльності не схожі між собою. Вони вільно володіють англійською, тоді як рідною вважають українську чи російську. Вони – це українська молодь, що формувалася в період гіперінфляції 90-их, а пізніше вболівала за долю країни на Майдані. Їх об’єднують погляди на проблематику українського державотворення та підхід до життя – покладатися лише на власні сили у досягненні поставлених завдань. Саме з цими представниками української громади мені пощастило спілкуватися в Нью-Йорку, де чимало з них зараз навчається та працює.

Олег Мордик із села Костянтинівка, що на Запоріжжі, потрапив у США в 2007-му році завдяки одній із «новоспечених» київських фірм, яка забезпечила йому в’їзд в країну на правах студента. За це йому звичайно ж довелося викласти немалу суму грошенят. Але випускника Таврійського агротехнічного університету це не зупинило, бо першочерговим завданням хлопця, як до, так і після приїзду, було накопичення стартового капіталу, «щоб розпочати власний бізнес вдома, в Україні». На противагу численним матеріальним перешкодам, він змінив перше місце проживання – фермерське господарство в штаті Огайо – на гамірний Нью-Йорк, де Олег мав всього двох знайомих – супутниць рейсу «Аеросвіт» за маршрутом Київ - Нью-Йорк.

Життя у мегаполісі пахло перспективами заробітку, хоч і за рахунок тяжкої фізичної праці. Олегу довелося «підробляти» електриком, теслярем, малярем, і звичайним помічником на будівництві. Завдяки удосконаленню англійської мови на курсах та особистій цілеспрямованості, він отримав роботу офіціанта в одному із найпрестижніших розважальних клубів міста. У планах на найближчій час – «підрости» до посади менеджера, а пізніше – започаткувати власний бізнес в Україні. Олег зізнається, що життя за кордоном частенько віддає «самотністю, підступністю і просто байдужістю», хоч і довелося зустріти чимало дбайливих та безкорисливих людей. Олега найбільше турбує втрата праці та брак грошей, що в минулому часто призводили до серйозних обмежень у харчуванні. А перспективи в Україні, як сам зізнається, поки що теж не дуже яскраві:

«В урядових структурах країни продовжує панувати безлад, від чого страждає населення країни. Політиків найбільше цікавить просування власних інтересів шляхом внесення змін до законодавства. Цю проблему треба викорінити, якщо ми хочемо бачити Україну незалежною та стабільною. На жаль, я перестав стежити за політичним життям країни після переїзду до Нью-Йорка. Просто часу на це не вистачає».

Олег також додав, що майбутні президентські вибори мають призвести до змін в українському законодавстві, які б спростили процес відкриття власного бізнесу. До того часу у Олега напевне з’явиться необхідний стартовий капітал. Головне, щоб не зникло бажання працювати в Україні.

Схожої думки притримується і киянин Сергій Горовий, який зараз навчається на факультеті фінансів Колумбійського університету. Він вважає, що ключовим завданням влади має бути забезпечення виконання податкового кодексу, аби викорінити корупцію, а відтак – покращити життя населення. На думку молодого професіонала, необхідно також встановити прозорі правила гри для західних інвесторів.

«Україна є привабливою для них з двох причин: низький рівень заробітної плати та витрат на медичне забезпечення, порівняно із сусідніми державами. У результаті, вливання інвестицій призведе до підвищення рівня прибутковості громадян та розвитку інфраструктури. Зміни у сфері оподаткування залежать від українських законодавців, які в цьому не зацікавленні. Це зашкодить їх власним підприємствам та структурам, що належать їхнім спонсорам», – вважає Сергій Горовий.

До подорожі за океан Сергія підштовхнуло палке бажання поглибити вивчення фінансів. Як випускник Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка та автор декількох наукових праць із теорії вірогідності, він чітко знав, що теоретично та на практиці вивчати фінанси краще закордоном, а саме в Нью-Йорку. І це не лише тому, що місто є фінансовою столицею світу. Насамперед, Сергія лякала думка про те, що в Україні йому доведеться мати справу з некомпетентними викладачами, економічні знання яких обмежуються теорією планової економіки та її невід’ємними атрибутами – хабарами. Процес вступу до одного з найпрестижніших навчальних закладів світу, Колумбійського університету, був зовсім іншим – складним, але прозорим. На думку Сергія, вирішальну роль зіграли його дві опубліковані наукові праці на тему теорії вірогідності та ланцюжків Маркова.

Окрім проблем в системі вищої освіти, Сергій виділяє корумпованість у сфері оподаткування підприємств як найсерйознішу перешкоду для економічного розвитку України. На переконання Сергія, існуючі тіньові схеми відлякують численних західних інвесторів, а результати президентських виборів навряд чи щось змінять:

«На сьогодні я не бачу в Україні політичної сили, що має стратегію розвитку країни. То ж не важливо, хто з них прийде до влади. Радикальних змін все одно не відбудеться, бо в них ніхто із політиків не зацікавлений».

Історія Сергія перегукується з історіями багатьох українських студентів, хоч далеко не кожний опиняється в Колумбійському чи Гарвардському університетах. Загалом, кількість українських студентів у США відстає від студентської маси інших східноєвропейських країн. За даними 2006-го року, в Колумбійському університеті навчалося менше десяти українців, тоді як з восьмимільйонної Болгарії було близько сорока студентів.

Як правило, перспективи працевлаштування після закінчення американських ВНЗ перевищують можливості випускників інших закордонних навчальних закладів. Але існують і винятки із правил, про що свідчить історія киянина Іллі Круглікова. Після закінчення Московського фізико-технічного інституту, Ілля займався науковою діяльністю в Київському Інституті фізіології імені О.О.Богомольця. Його численні праці з нейрології привернули увагу одного з професорів Нью-Йоркського університету, куди молодого спеціаліста запросили працювати на кафедру психології та неврології. Ілля з жалем констатує, що обмежене матеріальне забезпечення наукової сфери та відрізаність України від проектів, які фінансує Європейський Союз, унеможливили проведення якісної дослідницької роботи в Україні.

«Як науковець, я б хотів, щоб Україна швидше приєдналася до ЄС, бо це покращить фінансування та можливість співпраці з дослідниками інших країн Європи. Але в наступні п’ять років таких змін не відбудеться. Не впевнений, як саме можна змінити ситуацію в країні загалом, але для початку треба замінити існуючу владу – як на місцевому, так і на державному рівнях. Для цього українці повинні вимагати від своїх лідерів відповідальності та відстоювати власні інтереси. Мене завжди вражало, наскільки толерантно більшість українців ставиться до корупції, у будь-якому з її проявів. Це є найскладнішою перешкодою розвитку країни. Кожен має почати із себе».

Ілля каже, що на президентських виборах обов’язково голосуватиме. «Поки що це все, що я можу зробити, окрім публікації наукових праць, як єдиний українець на кафедрі» – додає він.

Львів’янка Христина Васильків, філолог за фахом в Україні, а у США – студентка магістерської програми з методики викладання англійської мови, акцентує увагу на особистій відповідальності, але запитує, чому українець може працювати чесно і віддано за кордоном, а в себе дома цього не може робити.

«Парадокс у тому, що новоприбулі українці в Америці починають тяжко і чесно працювати, бо іншого виходу просто немає – так працює система. Тому, для змін в Україні кожен із нас повинен почати чесно та віддано працювати для себе і країни загалом. Лише таким чином можна змінити неефективну систему».

Студентка переконана, що кардинальні позитивні зміни відбудуться лише тоді, коли українці переглянуть своє ставлення до самих себе та нації:

«Українцям, нарешті, треба почати поважати самих себе і свою країну, її людей, мову, традиції, а не державних лідерів, які на це не заслуговують. Я вважаю, що цим людям має бути соромно за марнування дорогоцінного часу та ресурсів з початку 90-их і до сьогоднішнього дня. Тому українському народу необхідно триматися купи – об’єднуватися заради бажання жити в стабільній країні. Особисто я планую влаштовувати професійне життя вдома після закінчення програми, бо в Україні роботи – не початий край».

Ось так – «нашого цвіту по всьому світу» – зокрема і в Нью-Йорку. Дехто критикує їх за зраду, але міграційні тенденції є невід’ємною складовою періоду глобалізації, що стали найпомітнішими на теренах Європейського Союзу. Обмін досвідом та здобуття знань є позитивними наслідками таких процесів. Зворотні тенденції повернення молоді на постійне проживання до країн Східної Європи вже спостерігаються у Польщі, Словаччині та Угорщині. До цього мала б долучитися і Україна, чий багатомільйонний людський ресурс із закордону міг би стати рушієм позитивних змін. Окрім академічних та професійних досягнень, ця молодь є носієм глобального світогляду та нових підходів до проблематики українського державотворення. Життя за океаном також виробило повагу до верховенства закону, про існування якого в Україні часто забувають. Лише масове вливання такого «цвіту» могло би мати позитивні наслідки для розвитку країни. Цього можна досягти за рахунок стрімкого зростання економіки, чи наявності конкретних заохочувальних програм. У період світового економічного спаду, що болісно вразив і Україну, лише другий варіант здається можливим. Та на даний момент в країні не видно програм, які би цілеспрямовано залучали українських хлопців та дівчат повертатися на рідну землю. І допоки це питання залишається відкритим, українська молодь примножуватиме здобутки іноземних держав.


Про автора: Ірина Павлова цього літа пройшла стажування в Українській службі Голосу Америки. Останні дев’ять років вона навчалася та працювала в США, куди приїхала на запрошення американської жінки, з якою познайомилася в музеї ім. М.В. Гоголя на рідній Полтавщині. Восени, Ірина планує розпочати навчання в магістратурі Женевського університету за спеціальністю міжнародні відносини та питання Євроатлантичної інтеграції. Окрім налагодження економічних зв’язків між ЄС та Україною, її цікавить робота європейських ЗМІ та їх мінімальне висвітлення внутрішньої ситуації в Україні. Ірина вважає, що детальніше ознайомлення європейської публіки з Україною не лише покращить імідж країни серед європейців, а й допоможе в майбутньому приєднатися до ЄС.