Що Європейський Союз зробив неправильно у відносинах з Україною, починаючи з Вільнюської зустрічі на найвищому рівні? Це питання аналізує Кадрі Ліік на сайті Європейської ради з зовнішніх відносин.
Тоді, у Вільнюсі, 28 керівників найбільшого економічного блоку у світі марно благали Віктора Януковича, якого більшість з них зневажала, підписати Угоду про асоціацію з ЄС, що дала б його бідній країні доступ до їхнього привабливого ринку. ЄС досі намагається зрозуміти все, що сталося після того, пише Ліік.
«Дехто звинувачує ЄС у прагненні змусити Україну обирати між Сходом і Заходом і таким чином поглибити розкол в країні та висунути перед її керівництвом нереальні умови», – пише автор. Критики кажуть, що ЄС знехтував економічними інтересами Росії в Україні, а отже, не передбачив реакцію Кремля.
Поширеним також є закид критиків, що внаслідок підписання Угоди та створення передбаченої нею Зони вільної торгівлі з ЄС Україна була б змушена відмовитися від торговельних зв’язків з Росією. Однак це неправда, пише автор, оскільки участь в одній зоні вільної торгівлі не заперечує участі в іншій.
«Насправді це Росія поставила перед Україною питання «або-або», коли вирішила, що хоче, щоб Україна була членом Митного союзу та планованого нею Євразійського економічного союзу», – пише автор.
Також немає підстав твердження про те, що Україна саме збиралася вступити до Митного союзу, але її переманили вигіднішою пропозицією про ЗВТ, адже Україна роками вела переговори про ЗВТ і ніколи не готувалася до вступу в Митний союз.
Крім того, ЗВТ не створила б для Росії проблем у торговельних відносинах з Україною. Хоча Росія часто заявляє, що внаслідок ЗВТ до Росії линули б «дешеві європейські товари», рух товарів регулює положення СОТ про «правила походження», і жодні товари, які не мали б суттєвого українського компонента, не можна було б реекспортувати в Росію. «І в кожному разі, сама Росія рухається в напрямку гармонізації своїх стандартів зі стандартами ЄС», – пише автор.
Також є міфом про розкол України на проєвропейський захід і проросійський схід, пише автор. «Насправді українське суспільство прагне політичної культури, заснованої на верховенстві закону та відсутності корупції, – тієї політичної культури, яку Європа теж вважає своїм ідеалом».
Тому непідписання угоди з ЄС стало лише іскрою, від якої зайнялося повстання проти корумпованої влади. Однак те, що воно відбувалося під прапорами ЄС, мало свої наслідки. По-перше, ЄС почувався зобов’язаним бути стороною, хоч якою нерішучою, розв’язання цієї драми, а по-друге, Москва нарешті отримала уявне підтвердження своїх страхів про те, що події в Україні були оркестровані Заходом.
А тим часом ЄС постав перед дуже складною проблемою: як допомогти країні, в якій зароджується демократичне суспільство, однак чия еліта є корумпованою? Напевно, ЄС міг би зробити більше, щоб підтримати Україну економічно. Також дехто критикує ЄС за те, що він був недостатньо поінформований про ультиматуми, які Кремль висував Україні, однак насправді навіть Київ тоді не розумів повною мірою їхньої природи.
Ще важливішими є звинувачення ЄС у тому, що він висував Україні умови вступу, хоча мав би підписати угоду лише щоб вирвати Київ з-під впливу Москви. А замість вимоги про звільнення Юлії Тимошенко, навіть попри те, що вона була ув’язнена з політичних мотивів, ЄС мав би вимагати неупередженого судочинства, пише автор.
Однак найважливішим питанням є те, чи недооцінила Європа можливу реакцію Росії та чи могла запобігти війні? Те, що Москва вже багато років готувала плани захоплення Криму, найімовірніше, було відомо західним спецслужбам, однак ніхто – ані Захід, ані Москва – не передбачав окупацію ще за кілька днів до того, як вона сталася, пише автор.
Підсумовуючи уроки, які Захід має вивчити після Вільнюса, автор пише: «Ми повинні перестати розглядати події в Україні суто як змагання між інтеграційними проектами Заходу та Росії. Зрештою це змагання навряд чи буде найбільш тривалою чи потужною динамікою. Тертя між продемократичними суспільствами та корумпованими елітами, найімовірніше, залишатиметься визначальною силою боротьби».
Демократизація пострадянських суспільств – це «природний еволюційний процес, який не має нічого спільного з політикою ЄС. Навіть якби ЄС взагалі не існувало, ці суспільства все одно прагнули б «цивілізаційної Європи». ЄС не може їм звеліти зупинитися», – пише автор.
Так само й Москва знає, що не зможе зупинити цей процес, тому окупація Криму – це радше жест відчаю, розуміння своєї поразки та «намагання врятувати те, що ще можна».
Чи вдасться російський лідер до сили знову, щоб досягти своєї мети в Молдові, запитує Washington Post у редакційній статті під назвою «Молдова каже Путіну «ні». Перемога на парламентських виборах проєвропейських партій, які здобули 44%, свідчить, що Молдова залишається на шляху євроінтеграції. Однак відрив від проросійських сил невеликий: за них проголосували 39% молдован.
«Володимир Путін вміло застосовує військову силу для здобуття контролю за частинами сусідніх країн, які він вважає зоною справедливого домінування Кремля», – пише видання.
Західні лідери були здивовані, коли Путін у відповідь на Євромайдан підступно захопив Крим та коли Москва роздмухала збройний конфлікт у Східній Україні.
«Їм не варто дивуватися, якщо подібна агресія відбудеться щодо Молдови. Її керівники та виборці повстали проти путінського імперіалізму; західні уряди мають бути готові зробити те саме», – закликає газета.
