Ветеран морської піхоти США Джон Френк Торторічі з міста Лагуна-Вудс у Каліфорнії приїжджав до Вашингтона 24-25 вересня, аби долучитися до Українського саміту дій, під час якого понад 500 активістів із 45 американських штатів просили продовження допомоги Україні.
Джон зробив це передусім у пам'ять про свого сина Яна Френка Торторічі, також ветерана морської піхоти США, який був добровольцем в Україні близько 15 місяців, воював у складі Міжнародного легіону при ГУР МО України.
Ян брав участь у багатьох ризикованих операціях, а загинув від ракетного удару росіян по піцерії у Краматорську 27 червня 2023 року. Загалом внаслідок того обстрілу померло 13 осіб.
В інтервʼю Голосу Америки батько добровольця розповів, що до смерті Яна навіть не підозрював, що той був здатний на такі сміливі вчинки. Ян, каже батько, не був "шукачем пригод", мав забезпечене життя у США, і не хотів розголосу про себе як про героя.
Але Джон все ж вирішив розповісти історію сина, адже вважає, що світ заслуговує знати про нього більше.
Інтерв'ю відредаговане для ясності та плинності.
Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Джоне, якого походження ваша родина, чи маєте щось спільне з українцями?
Джон Френк Торторічі, батько загиблого добровольця: У Яна дуже різноманітне походження. Він змішаний сицилієць,
Ми ще й частково українці.
індіанець, іспанець, мексиканець. А оскільки він був сімейним генеалогом, він дізнався, що ми ще й частково українці. Мій прадід був українцем, євреєм.
І. Ш.: Ви про це раніше не знали?
Дж. Т.: Я справді не знав. Але він знайшов ще одного військового в Україні, з яким, на його думку, мав родинний звʼязок. Він був у захваті від цього i надіслав мені їхнє фото разом.
І. Ш.: Коли і як ви дізналися про те, що ваш син вирішив воювати в Україні?
Дж. Т.: У той час він жив у Філадельфії, працював офіцером федеральних правоохоронних органів. Тож він полетів звідти, тому ми про це не знали.
Він надіслав мені повідомлення приблизно через тиждень після початку війни. Він не казав нам, що поїде.
Тож, він прибув в Україну 3 березня 2022 року, через сім днів після вторгнення. І я дізнався, що він їздив туди раніше, в нього у Львові була дівчина.
Коли він написав мені повідомлення, то сказав, що збирається трохи допомогти, і що з ним усе буде добре, що він не робить нічого небезпечного. І я благав його повернутися додому...
Підписуйтесь на Голос Америки Українською у WhatsApp, Viber і Telegram!
Після побаченого в Ірпені, він, очевидно, змінився
І. Ш.: Що вам відомо про його службу?
Дж. Т.: Отже, я дізнався, що він поїхав в Україну одразу після вторгнення, пройшов медичну підготовку. І його на самому початку війни відправили разом із підрозділом Національної гвардії України в Ірпінь допомагати в ролі медика. А після побаченого в Ірпені, він, очевидно, змінився. Він захотів бути кулеметником, і вступив до Міжнародного легіону.
Він багато воював у Запорізькій, Миколаївській областях, був у Бахмуті, в Майорську. Вони втратили багато людей в Майорську... І тоді був Сєвєродонецьк.
Написав мені прощального листа з Сєверодонецька
Він, власне, написав мені прощального листа з Сєвєродонецька. Він збирався заходити в місто, коли воно вже було оточене, вони йшли допомагати людям вибратися. І тоді для мене це стало справді серйозно. Він написав мені, що, мабуть, не вийде звідти. І сказав, що все гаразд, щоб його там поховали... щоб не зчиняти галасу, не викладали в соцмережі. Він не любив, щоб про нього говорили. Я не знаю, чи хотів би він цього (інтервʼю - ред.), але це правильно.
Але потім приблизно через 10 днів або два тижні він надіслав мені повідомлення, що вибрався, сказав мені, що з ним все гаразд.
Він також був учасником розвідувального наступу ранньою весною..., тоді єдиний раз дістав поранення. В нього був струс мозку, але він тримався до кінця бою, а потім після цього провів 10 днів у лікарні. А коли оговтався, його відправили в район контрнаступу біля Бахмута, в населений пункт, назву якого не впевнений, що зможу вимовити, - Кліщіївку. І вони здійснили штурм, його команда з дев’яти осіб, захопивши 600 метрів окопів у 20 росіян.
І. Ш.: Як ви дізналися про його загибель?
Дж. Т.: Його команда допомогла звільняти Кліщіївку, і він був дуже радий. Здається, тоді це був їхній найбільший успіх, вони не зазнали втрат, ніхто не загинув. І він був дуже, дуже радісним, і він мені сказав, що збирається трохи відпочити в Краматорську. А через три дні його вбили. Його вбили поза службою, в цивільному. Він був у кафе в Краматорську з чотирма товаришами, всі були одягнені в цивільне, і хтось їх помітив… Випустили балістичні ракети, і він був єдиним серед товаришів, хто загинув. Його друзі зазнали поранень.
Там також була українська журналістка, яка документувала порушення прав людини (українська письменниця Вікторія Амеліна - ред. ), представники Колумбії. Там було багато людей, яких, мабуть, хотіли вбити. І вони вбили разом із ним багато невинних мирних жителів, зокрема дівчаток, молодих дівчаток-близнючок.
І.Ш.: Я знаю, що ви їздили в Україну після загибелі сина.
Дж. Т.: Я не хотів і не міг сидіти на місці. Я повинен був щось робити. Хоча я знав, що він хотів бути похованим там, але я не хотів залишати його... Я знаю методи росіян. І я не хотів, щоб він був похований там. Якби Росія мала контроль над цією землею, я знаю, що б вони з ним зробили. Тож я хотів переконатися, що зможу привезти його додому. Американські військові повинні мати когось для супроводу додому... Оскільки я був морським піхотинцем, і він був морським піхотинцем, я хотів зробити це для нього в Каліфорнії. У нього було повноцінне військове поховання на Національному кладовищі. Ми хотіли вчинити правильно з ним.
Я провів в Україні 21 день, чекав на необхідні папери й дозволи... Допоміг, зокрема Державний департамент США. А українська армія заплатила за його повернення до Америки.
"Я багато про нього дізнався уже після"
І. Ш.: Яким був ваш син, чи очікували ви, що він може стати добровольцем у цій війні?
Дж. Т.: Він не був шукачем пригод. Він усе прораховував. Знаєте, всі в родині казали, що він першим із нас стане мільйонером. У нього був будинок у Філадельфії, який він сам відремонтував.
Тож ми ніколи цього не очікували. Але він зрозумів дещо там... Бо коли я зустрівся з кількома його товаришами по службі, які перебували в лікарні, один із них, наприклад, запитав у мене: "Що в дитинстві зробило Яна таким?" А я спитав: "Яким?" І вони показали мені відео, на яких він воював, відео, як він прикриває свою команду кулеметом, коли їх атакують. Відео, на якому він пробігає біля мін, щоб дістатися до свого пораненого друга. Тож я багато про нього дізнався уже після.
Він був дуже закритим... З того, що я знаю, його команда на початку втратила багато людей, і я знаю, що протягом перших п’яти місяців було вбито чотирьох американців, які були з ним, і також людей з інших країн, а він ніколи не згадував жодних втрат... І він навіть своїй дівчині не розповідав про жертви. Вона казала, що коли іноді запитувала про якогось хлопця, а він просто казав, що його вже немає. Це був його спосіб це переживати. Але він був дуже обережним.
І. Ш.: Ви підтримуєте зв'язок із його товаришами по службі?
Дж. Т.: Так, я зустрічався з багатьма з них в Україні в лікарнях, і деякі з них провели панахиду за ним в Україні. Тож я познайомився з багатьма там. А потім деякі з них, які повернулися додому у США, навідували мене, і я досі підтримую з ними зв’язок. Зараз я дуже близький з його дівчиною, вона тепер моя донька.
Друзі та дівчина Яна Надія посадили у Львові дерево на честь загиблого добровольця.
І. Ш.: Чи розповідала вона вам про ставлення українців до вашого сина, його умови перебування там?
Дж. Т.: Його дівчина розповідала, що люди насправді не розуміли, чому він там, продовжували сумніватися в його мотивах. І я не розумію, чому він там був.
Але коли я був у Києві, тоді було літо, там було багато людей, які розважалися, грала музика, його дівчина зчитала мої думки. І вона розповіла, що одного разу запитала Яна, що він відчуває до всіх цих людей навколо нього, які не воюють, коли він воює. І він відповів, що насправді це ще більше мотивує його воювати і що вони повинні насолоджуватися своїм життям зараз.
І він сказав: "Я воюю, тому що можу, і це правильно". І це така цитата, яку ми маємо від нього...
Але ми нічого не можемо зробити, щоб він повернувся додому. Після листопада 2022 року в його команді з 16 осіб залишилося лише п’ятеро хлопців, і замість того, щоб повернутися додому, він вирішив залишитися до кінця війни. Він був лише дуже засмучений, що його найкращі друзі були змушені йти після поранень... Я б хотів, щоб він повернувся додому з ними. Вони попросили його повернутися додому. Він ухвалив рішення, і якщо він щось скаже, він це зробить.
І. Ш.: Чому ви вирішили взяти участь у Саміті дій у Конгресі США?
Дж. Т.: Мене запросили. Я дуже не хотів, у мене розрив сухожилля, але мені сказали, що це важливий момент. І я не думаю, що маю право сказати "ні", враховуючи, чим він пожертвував. Тому я тут не для себе. Я намагаюся говорити за нього.
І. Ш.: Чого саме ви просили в конгресменів?
Дж. Т.: У нас було багато війн, маю на увазі США. У мене є двоє колег, з якими я працюю, наші сини служили в морській піхоті в той самий час. Один загинув в Іраку, один – в Афганістані. Тепер у цій війні вбили Яна. Тож я знаю, що ми втомилися воювати, але в цьому випадку насправді є люди, які бажають воювати самостійно, на відміну від попередніх воєн. Їм просто потрібне озброєння. Я не думаю, що їм навіть потрібні гроші. Їм просто потрібна зброя та боєприпаси. І вони повинні отримати це зараз, тому що у них закінчуються хороші люди.
І. Ш.: Ви ділилися своєю історією з конгресменами, чи відчуваєте ви від них зворотний зв'язок?
Дж. Т.: Вони сприйнятливі до історій. Я не знаю, наскільки вони обізнані. Адже мені відомо, що вже було вбито 50-60 американців, але ніхто про це насправді не знає. Це ніби заховано під килим, але вони там, і вони все ще воюють.
Дивіться також:
