Путін і синдром фортеці в облозі

У Сарові Володимир Путін Лермонтова не цитував. Звертаючись до представників наукової, військово-промислової та іншої еліти, він формулював завдання, розповідав про досягнуте, оцінював перспективи. У тому числі й зовнішньополітичні. І, зокрема. – заокеанські.

Кандидат у президенти РФ зупинився на міжнародному аспекті проблеми:

«Прийдуть якісь неоконсерватори і будуть закручувати гайки – ну, нехай закручують. Вони дозакручуються до того, що у них різьба лопне. Це ж політика, яку вони проводять, витратна і неефективна».

На військово-технічному:

«Робиться спроба ... зруйнувати баланс і створити для себе монополію на невразливість ... Ми будемо робити асиметричні, але ефективні кроки».

І, нарешті – на внутрішньо російському:

«Що стосується наших внутрішньополітичних подій, то всі, хто діють в рамках правового поля, повинні бути впевнені в тому, що їх конституційні права будуть гарантовані. Всі, хто виходить за рамки цього поля, повинні знати, що той, хто порушує чинне законодавство, буде теж поставлений в однакові умови, і буде відповідна реакція з боку держави».

Який сенс політичного послання Володимира Путіна країні і світу, і як це сприймається в США? Про це кореспондент Російської служби «Голосу Америки» Олексій Піменов поговорив з американським журналістом і письменником (протягом багатьох років – кореспондентом газети «Financial Times» в СРСР) Дейвидом Саттером, який нещодавно опублікував книгу «It Was a Long Time Ago, and It Never Happened Anyway» («Це було давно і неправда» – про спадщину радянського минулого і про суперечності пострадянського сьогодення).

Олексій Піменов: Пане Саттер, як у виступах Путіна – в Лужніках і в Сарові – співвідносяться передвиборча риторика і довгострокові зовнішньополітичні та військові завдання країни?

Дейвид Саттер: Путін хоче створити враження, що Росія – це фортеця в облозі, а він – рятівник країни. Це прагнення показати справу так, ніби країна знаходиться в оточенні ворогів, подібно до того, як було за радянських часів. Тоді офіційні особи не втомлювалися повторювати, що Радянський Союз оточують американські військові бази. Застосував цю тактику і Путін в 1999-му році, щоб досягти верховної влади, коли відповідальність за вибухи житлових будинків у Москві була покладена на чеченців, а він постав у ролі рятівника вітчизни. Саме ця тактика використовується сьогодні: Путін прагне відволікти увагу від зловживань, які творяться як його оточенням, так і ним самим.

А.П.: З чим, на Ваш погляд, пов'язані виклики, з якими стикається сьогодні Путін, а також правляча еліта?

Д.С.: Головний виклик, головна проблема для путінської влади – це знову виявлене росіянами бажання протестувати. Ця хвиля виступів протесту не призведе до того, що Путін втратить владу. Однак табу порушено. Суспільство, зокрема, освічене суспільство прийшло в рух. Воно активно протестує проти зловживань, з якими йому доводиться стикатися і масштаб яких зростає рік-у-рік – протягом усього періоду перебування Путіна при владі. В результаті конфронтація буде рости, і Путін не зможе перемогти без репресій. Майбутнє покаже, чи він в змозі вдатися до репресій в масштабах, необхідних для того, щоб забезпечити його подальше перебування при владі.

А.П.: Як би Ви охарактеризували політичну традицію, до якої належить Володимир Путін? Точніше, як спадщина минулого співвідноситься у його політиці з необхідністю вирішувати нові проблеми?

Д.С.: Путін – це продукт російської авторитарної традиції. Ця традиція передбачає, зокрема, нехтування суспільством гідністю окремої людини. Влада в такому суспільстві завжди буде належати людині, схожій на Путіна, оскільки у лідерів з дійсно яскраво вираженими індивідуальними рисами і здібностями просто не буде можливості досягти політичного успіху. Втім, від колишніх російських володарів путінська еліта відрізняється тим, що у неї немає будь-яких далекосяжних політичних ідей. Всерйоз вони на це навіть не претендують. Ці люди борються тільки за себе.