В Україні все частіше публікують книжки із спогадами, мемуаристикою дисидентів, представників українського шістдесятництва. І хоча самі автори, герої книжок йдуть у небуття, їх ідеї, історії життя залишаються. Про них треба говорити, особливо сьогодні, переконані історики та літературознавці.
Одна з останніх презентованих книжок – «У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську», яку надрукувало видавництво «Дух і літера». Через спогади інших, не менш знакових постатей шістдесятих років, книга розповідає про небогу відомого українського класика, яка все своє життя присвятила українській культурі та дисидентському руху.
Упорядниця книжки Елеонора Соловей зазначила у коментарі Голосу Америки, що сьогодні піднімати такі спогади, говорити про дисидентів є на часі.
«Здається, у Глузмана є такі речі: якщо ми не будемо знати і цінувати це минуле, то ми знову опинимося там, де були вони. І ми вже бачимо ознаки цього. Це він написав у 2006 році, а сьогодні можна говорити про те, що цей прогноз абсолютно справдився», – говорить літературознавець.
«Дисиденти сподівалися, що ми будемо кращі за них. І ми розуміємо наскільки так не сталося. Спілкування з ними в такий спосіб, через книжки, здатне цьому зарадити», – додає вона.
Одним із авторів спогадів про Михайлину Коцюбинську став правозахисник, засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович. Про неї він написав: «У російських дисидентів символом мужності була спроможність «вийти на площу» й публічно заявити свій протест. В історії українського дисидентства таким знаковим символом виявилася спроможність «демонстративно встати», коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дії влади. У той знаменний день 4 вересня 1965 року в тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська разом з іншими сміливо встала – і з тих пір залишилася серед українців символом протистояння».
На думку журналіста, головного редактора сайту «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, досвід символів протистояння тих часів сьогодні перестав бути цікавим українцям. Але якраз сьогодні цих ідей і бракує у суспільному діалозі, і треба робити все, щоб інтерес відновився.
«Втрата діалогічності, втрата проекту, який нібито всі розуміють, але ніхто не може сформулювати до кінця – і є одним із невивчених уроків шістдесятництва. Кожен із них – Лук’яненко, Чорновіл чи Горинь, Сверстюк чи Дзюба, Коцюбинська чи Плющ, вони мали свої не політичні, а етичні проекти України, кожен з яких вимагав якихось рефлексій», – зазначає Кіпіані.
«Мені здається, що навіть, якщо цих людей не стало, ми маємо говорити про них, і говорити про їхні ідеї, говорити про їхні настанови. Так як отої спокійної, вдумливої, ідеологічної розмови нам бракує», – додає журналіст.
Видавці та літературознавці наразі мають задум створити хрестоматію творів дисидентства, щоб ще більше українців мали змогу познайомитися з ними. Втім, головний редактор видавництва «Дух і літера» Леонід Фінберг зазначає, що зробити це буде складно.
«Дуже складно створити таку хрестоматію. З одного боку, щоб не втратити найкращі тексти тих років, а з іншого треба зрозуміти, чого очікує сьогоднішнє молоде покоління. Ці часи великого протистояння породили титанів, велетнів, і дуже важливо закріпити цей досвід», – пояснює Леонід Фінберг.
Одна з останніх презентованих книжок – «У мерехтінні найдорожчих лиць»: Згадуючи Михайлину Коцюбинську», яку надрукувало видавництво «Дух і літера». Через спогади інших, не менш знакових постатей шістдесятих років, книга розповідає про небогу відомого українського класика, яка все своє життя присвятила українській культурі та дисидентському руху.
Упорядниця книжки Елеонора Соловей зазначила у коментарі Голосу Америки, що сьогодні піднімати такі спогади, говорити про дисидентів є на часі.
«Здається, у Глузмана є такі речі: якщо ми не будемо знати і цінувати це минуле, то ми знову опинимося там, де були вони. І ми вже бачимо ознаки цього. Це він написав у 2006 році, а сьогодні можна говорити про те, що цей прогноз абсолютно справдився», – говорить літературознавець.
«Дисиденти сподівалися, що ми будемо кращі за них. І ми розуміємо наскільки так не сталося. Спілкування з ними в такий спосіб, через книжки, здатне цьому зарадити», – додає вона.
Одним із авторів спогадів про Михайлину Коцюбинську став правозахисник, засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович. Про неї він написав: «У російських дисидентів символом мужності була спроможність «вийти на площу» й публічно заявити свій протест. В історії українського дисидентства таким знаковим символом виявилася спроможність «демонстративно встати», коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дії влади. У той знаменний день 4 вересня 1965 року в тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська разом з іншими сміливо встала – і з тих пір залишилася серед українців символом протистояння».
На думку журналіста, головного редактора сайту «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, досвід символів протистояння тих часів сьогодні перестав бути цікавим українцям. Але якраз сьогодні цих ідей і бракує у суспільному діалозі, і треба робити все, щоб інтерес відновився.
На думку журналіста, головного редактора сайту «Історична правда» Вахтанга Кіпіані, досвід символів протистояння тих часів сьогодні перестав бути цікавим українцям. Але якраз сьогодні цих ідей і бракує у суспільному діалозі, і треба робити все, щоб інтерес відновився.
«Втрата діалогічності, втрата проекту, який нібито всі розуміють, але ніхто не може сформулювати до кінця – і є одним із невивчених уроків шістдесятництва. Кожен із них – Лук’яненко, Чорновіл чи Горинь, Сверстюк чи Дзюба, Коцюбинська чи Плющ, вони мали свої не політичні, а етичні проекти України, кожен з яких вимагав якихось рефлексій», – зазначає Кіпіані.
«Мені здається, що навіть, якщо цих людей не стало, ми маємо говорити про них, і говорити про їхні ідеї, говорити про їхні настанови. Так як отої спокійної, вдумливої, ідеологічної розмови нам бракує», – додає журналіст.
Видавці та літературознавці наразі мають задум створити хрестоматію творів дисидентства, щоб ще більше українців мали змогу познайомитися з ними. Втім, головний редактор видавництва «Дух і літера» Леонід Фінберг зазначає, що зробити це буде складно.
«Дуже складно створити таку хрестоматію. З одного боку, щоб не втратити найкращі тексти тих років, а з іншого треба зрозуміти, чого очікує сьогоднішнє молоде покоління. Ці часи великого протистояння породили титанів, велетнів, і дуже важливо закріпити цей досвід», – пояснює Леонід Фінберг.
