Андреас Умланд – доцент кафедри політології Києво-Могилянської Академії та редактор книжкової серії «Радянська та пострадянська політика і суспільство». Уродженець Німеччини, Умланд був дослідником Католицького Університету в Баварії та Стенфорду, викладав в Оксфорді, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та в Уральському державному Університеті в Єкатеринбурзі.
Він здобув дипломи Оксфордського, берлінського Вільного та Кембриджського університетів.
Умланд спеціалізується на сучасному політичному розвитку України та Росії з фокусом на праворадикальних рухах та партіях. Саме про політичну ситуацію в Україні, як також про ультранаціоналістичні рухи в Україні та інших країнах «Голос Америки» говорив з німецьким політологом.
Г.А.: Як Ви оцінуєте кримінальну справу проти Юлії Тимошенко? Що, на Вашу думку, влада намагається досягти цим процесом та які очікувані та неочікувані наслідки це дає?
А.У.: Я дуже здивований розвитком справи проти Тимошенко. Рік тому після президентських виборів виглядало так, що Тимошенко стала фактично політиком, чий час закінчився. Після виборів її рейтинг популярності різко впав. Вона ці вибори програла.
Існували також проблеми у фракції «Батьківщина» у Верховній Раді. Виглядало, що Тимошенко залишиться в історії політиком, який відіграв свою роль під час Помаранчевої революції та протягом своїх двох термінів прем’єрства.
Але судовий процесом проти неї, особливо затримання, знову зробили її політичним гравцем. Складається враження, що Адміністрація Президента працює на імідж Тимошенко.
Загалом цією справою уряд Януковича певною мірою займається самознищенням. Як у внутрішній політиці, так і у зовнішній площині, арешт Тимошенко створює більше проблем для Януковича, ніж вирішує.
Арешт Тимошенко привернув увагу Заходу до ситуації в Україні, що, може, само по собі є позитивним чинником. Поки що відбувається осмислення щодо адекватної реакції. Європейські лідери вирішують, як арешт Тимошенко вплине на переговори щодо Угоди про асоціацію, Угоди про створення зони вільної торгівлі між Європейським Союзом та Україною та питання лібералізації візового режиму між Україною та ЄС.
Я думаю, що досягнуто консенсусу у західних столицях, серед експертів про те, що справа Тимошенко - політичний процес. І чим довше триватиме цей процес, чим довше вона перебуватиме під арештом, тим гострішою буде реакція західних урядів. Створиться ситуація, коли українська влада буде змушена звертати увагу на те, що думають в Європі, особливо лідери в ЄС у зв’язку з переговорами щодо асоціації та створення зони вільної торгівлі. Якщо суд над Тимошенко продовжуватиметься та особливо, якщо вона залишатиметься за ґратами, це призведе до призупинення руху України до ЄС.
До того ж треба мати на увазі тої факт, що, якщо Угода про створення зони вільної торгівлі має бути ратифікована лише в Європейському парламенті, то Угода про асоціацію потребує ратифікації в парламенті кожної з 27 країн-членів ЄС. І тут, якщо навіть Брюссель і підтримує угоду, не зважаючи на внутрішні процеси в Україні, окремі найбільш критично налаштовані до України країни можуть її заблокувати у своїх парламентах.
Г.А.: Чи вважаєте Ви ймовірним заборону на візи до країн-членів ЄС для українських високопосадовців у зв’язку з процесом проти Тимошенко, подібно до того, як це сталося у випадку з Росією у справі Магницького з боку США?
А.У.: Це буде дуже великий крок, який вестиме до охолодження стосунків між українською владою та ЄС. Я не переконаний, що ЄС піде на це з двох причин. По-перше, цей крок передбачає більш драматичний перебіг подій, наприклад, смерть в ув’язненні, як це сталося з Магницьким. По-друге, на відміну від Росії, у випадку України ЄС має більше важелів для впливу, з яких найважливішими є сьогоднішні переговори про торгівлю та асоціацію. Отже я цього не очікую.
Г.А.: В експертному колі Вашингтона побутує думка, що Україною має займатися ЄС, а Вашингтон надасть усю необхідну підтримку. Чи є доречним, на Ваш погляд, цей «розподіл обов’язків»?
А.У.: Так, між США та ЄС існує певний «розподіл праці». США більше злучені до стосунків з Росією, політики «перезавантаження». Україна більше стає фокусом для ЄС. Справа Тимошенко, я думаю, посилить цю тенденцію, оскільки між політичною позицією США та ЄС у цьому питанні майже не має різниці.
Також відбуватиметься ще один процес – лівим партіям в європейських парламентах буде дуже важко підтримувати окремі стосунки з українськими партіям. Досі соціал-демократичні партії та соціалістичні фракції в європейських парламентах мають окремі політичні стосунки з Україною, зокрема з Партією регіонів. Після арешту Тимошенко ці стосунки втрачають свою важливість.
Г.А.: А як ви розцінюєте позицію Росії, яка певною мірою виступила на захист Юлії Тимошенко?
А.У.: Звичайно, оскільки мова йде про газову угоду, яка є дуже вигідною Росії, судовий процес, який ставить її під сумнів, є поганим для російських інтересів.
Але є тут і інша інтерпретація, більш цинічна. Росія може бути зацікавлена у роздмухуванні соціальної напруги в Україні. Процес Тимошенко може бути їй вигідним тому, що він поляризує Україну. Сподіваюся, що це не так, і я лише перебільшую, але така підозра залишається. Можна щось подібне побачити зараз в Білорусі. Думаю, що є люди в Москві, які хотіли б бачити в подібній ситуації Україну. Така політика ведеться роками, але, на диво, залишається дуже невдалою.
Г.А.: Ви є експертом з праворадикальних рухів на пострадянському просторі. Як би Ви оцінили ситуацію з толерантністю та праворадикальними рухами в сучасній Україні?
А.У.: Якщо порівняти Україну не лише з Росією, а і з іншими Східноєвропейськими та деякими Західноєвропейськими країнами, то тут ультранаціоналізм як організований політичний рух є на диво слабким. Це - велика перевага України. Тут ніколи не було політичної праворадикальної організації, яка б увійшла до Верховної Ради.
Ми мали лише окремих депутатів, які перемагали на виборах, але і вони мали обмежену популярність. Ніколи не було українського Жириновського чи українського Ле Пена.
Утім в останні два роки одна організація - Всеукраїнська асоціація «Свобода» - стала порівняно популярною, особо на Галичині і має досить вражаючі електоральні надбання в цьому регіоні. Але в інших областях навіть на Західній Україні «Свобода» менш популярна, і мені здається, що «Свобода» завжди залишатиметься регіональною партією. Можливо, вона пошириться та здобуде більше підтримки на Західній та в Центральній Україні, але на півдні та сході країни вона завжди залишатиметься маргінальною силою.
Хоча «Свобода» називає себе всеукраїнською організацією, вона може стати загрозою єдності України через свою регіональну природу та бачення історії, яке не сприймається в інших регіонах. Якщо ж в Україні відбудеться ескалація напруження, то тоді «Свобода» може посилити тенденції розколу в Україні.
Але дуже цікаво, що, враховуючи результати останніх трьох виборів в Україні, коли виборчий бар’єр у Верховну Раду за європейськими стандартами був дуже низьким (3-4%), жодна праворадикальна партія не змогла увійти до ВР.
Чому так відбувається? Важко відповісти. З таким низьким бар’єром навіть регіональна партія могла б бути обраною до парламенту. Україну можна порівняти з Бельгією щодо етнічного та мовного розподілу населення, але Україна, на відміну від Бельгії, не має сильного ультранаціоналістичного руху.
Думаю, що це може мати причини в політичній культурі, історії України, яка завжди об’єднувала в своїх межах різні етноси. Можливо, причиною цього є також розуміння українською політичною елітою, що ультранаціоналізм є небезпечним для України, для української державності. Сподіваюся, що ця мудрість пануватиме і далі, а праворадикали залишатимуться на політичному маргінесі.
Г.А.: Думаю, що велику роль у цьому відіграє демографічна ситуація. В Україні не так багато людей неслов’янської національності. До того ж населення зменшується.
А.У.: Безумовно. Думаю, що в Україні випадки етнічного напруження посиляться. Чим сильніше Україна ставатиме економічно, тим більш привабливою вона буде для іммігрантів. І напруження посилюватиметься. Але останні 20 років дають надію, що, можливо, Україна залишатиметься позитивним прикладом щодо відсутності сутичок на етнічному ґрунті, і що суспільство зможе інтегрувати іммігрантів.
Україні іммігранти потрібні через зменшення населення. Індустрія і сектор обслуговування потребують іммігрантів. Україна стане більш подібною до інших європейських країн у тому, що тут проживатимемо велика доля мешканців з країн, що розвиваються. Через 20 років Київ виглядатиме по-іншому. Сьогодні Київ – дуже моноетнічне місто, люди вдягаються подібно, мають подібне походження. Через 20 років місто виглядатиме по-іншому – як Берлін, Лондон чи Париж, де на вулицях можна побачити жінок у сарі чи хиджабі.
Г.А.: Як Ви оцінюєте 20 років української незалежності? Україні є чим пишатися?
А.У.: Більшість українців, напевно, вважатимуть, що Україна нічого не досягла, окрім самої незалежності. Але, якщо порівнювати з іншими країнами колишнього Радянського Союзу, Україна все ще є зразком успіху. Певні країни, такі як Молдова та Грузія, не мають повного суверенітету в межах своїх кордонів.
Інші країни пережили війни - Чечня, Таджикистан, Азербайджан та Вірменія. Чимало країн перетворилися у диктатури - країни Середньої Азії, Білорусь, Азербайджан. Україна всього цього уникнула. Держава є уніфікованою, немає громадянського конфлікту, все ще немає диктатури. Є певні авторитарні тенденції, але це все ще далеко від Білорусі чи навіть Росії. У пострадянському контексті це успіх і Україна має пишатися.
Також Україна веде переговори щодо Угоди про асоціацію та Угоди про створення зони вільної торгівлі між Європейським Союзом та Україною, що є унікальним для пострадянських країн, за виключенням країн Балтики.
Г.А.: Ви викладали на Заході, в Росії, а тепер в Україні. Що, на Вашу думку, потребує вдосконалювання в українській вищій освіті?
А.У.: На жаль, навіть в такому прогресивному навчальному закладі як Києво-Могилянська Академія існує зарегульованість викладацького процесу. Тут обмежений вибір дисциплін для студентів, студенти забагато часу проводять на лекціях, мають забагато екзаменів, чимало навчального процесу спрямовано на запам’ятовування матеріалу і дуже мало відбувається самостійної дослідницької роботи.
Це типово для усіх пострадянських університетів. Це має змінитися. Студенти мусять мати більше можливостей обирати свій науковий інтерес, працювати над письмовими роботами та самостійними дослідженнями.
